— Ну, дівчатко, — казав він, показуючи їй одне з полін, на котрому виднілися дивні несиметричні засічки. — Оце «ведмідь». А ось це, отут, — він показував на інше поліно. — Це «кит».
Опісля він кидав різьблені поліна у грубку. Дівчинка чемно кивала головою і сідала ближче до нього, щоб послухати одну з його незвичайних оповідок про життя мореплавців.
Найстарша сестра Йорун, в обов’язки якої входило навчати молодших дітей читати та писати, брала на кпини дівчинку, яка говорила про подібність між різьбленими малюнками Ганса Пітера та якоюсь мовою.
— Запевняю тебе: це не мова Англії, — відрубувала вона, жбурляючи чергову різьблену дровиняку у вогонь та використовуючи вуглинку і стару пошкрябану дошку, щоб іще раз написати їй алфавіт. — Священик каже, що усі християни користуються однаковими літерами. А священик ходив до школи у Християнії.
Ці слова багато важили: Християнія була столицею, а священик — єдиною особою на сотні кілометрів, хто там побував.
Ганс Пітер продовжував показувати своїй маленькій сестричці чудернацькі візерунки, а вона й далі з подивом їх вивчала.
З усіх дітей лише в неї були темно-карі очі, а от волосся було скоріш руде, ніж золоте, хоча для їхньої родини це вважалося звичним. Ярл, ще до того, як посивів, також був рудим. Окрім того, руду чуприну успадкували четверо інших дітей.
Коли дівчинці виповнилося одинадцять, Йорун одружилася з сином селянина, котрий був надто бідний, щоб сподіватися на великий посаг. Сестра перебралася жити до нього, бо в хаті селянина була вільна кімната. Того ж року Гансові Пітерові вдалося продати кілька своїх дерев’яних виробів ремісникові зі Сходу. Завдяки цьому вдалося зробити запас борошна та солі й пережити ще одну зиму. Йому не надто подобалося різьбити дерев’яні миски і ложки. Водночас зображення риб та птахів, котрі він вирізав на зовнішньому обідочку мисок, змушували дівчинку захоплено плескати в долоні.
Фріда трохи втихомирилася, Ярлу теж стало спокійніше. Дівча росло, а Ганс Пітер різьбив. Зима тривала, весна ж ніяк не наставала.
Розділ 2
На Півночі кажуть, що третьому сину завжди таланить. Адже саме йому на роду написано вирушити у далеку подорож і спізнати чарів. Скажімо, третій син короля Олафа Соколоносого приборкав північний вітер і повернувся додому з перемогою та зі скринею золота. До того ж він одружився із заморською принцесою. У казках третього сина називають Аскеляданом, що в перекладі нашою мовою звучить як Попелюшок. Цьому розумнику завжди щастить.
Сподіваючись, що і її третього сина спіткає така ж щаслива доля, Фріда назвала його Аскеляданом. Дроворубова дружина мріяла про те, як одного чудового дня вона заживе по-королівськи, адже її власний Попелюшко знайде в дуплі золото і побудує для неї палац, а потім врятує зачаровану принцесу і приведе її до їхнього палацу, щоб вона жила там разом із ним та його люблячою матір’ю.
Проте Аскелядан, син Ярла, не був ані легендарним, ані казковим героєм, й усі, окрім його матері, про це знали. Він полюбляв пити міцний гірський ель, сидіти на шиї у батьків й уникати роботи усіма правдами й неправдами. А ще, як він сам сказав своїй наймолодшій сестрі, підморгуючи та штурхаючи її ліктем, жваві селяночки подобалися йому значно більше, аніж крижані принцеси.
Одного разу, сидячи на лавці перед грубкою, Ганс Пітер посунувся вбік, щоб дівчинці було якнайтепліше. Зазвичай він сидів навпроти вогню, бо там було світліше, та й кидати у вогонь дерев’яні друзки зручніше. До тепла йому було байдуже. Здавалося, на відміну від усіх інших членів сім’ї, Ганс Пітер був стійким до морозу. Сам він розповідав, що холод більше не проймає його до кісток, адже йому довелося пережити такий лютий мороз, після якого жоден холод не видаватиметься сильним.
— Ось, дівчатко, — брат тримав у своїх руках шматок дерева. — То що це?
У свої дванадцять дівчинка вже вміла розпізнавати чимало дивних знаків.
— Олень, — швидко відповіла вона.
— Лишень не показуй цього матері. Її б це розлютило, — Ганс Пітер підморгнув їй значно привітніше, аніж Аскель. — Не хвилюйся! Перш ніж ти встигнеш насупити свого гарненького носика, ця поліняка перетвориться на ложку, прикрашену квітковим орнаментом.
У цю хвилю двері їхньої хатини рвучко розчинилися і досередини вбіг п’ятнадцятилітній Ейнар. Він так поспішав, що забув зачинити двері, тому до хатини слідом за ним влетіли сніг і вітер. Якийсь час він стояв посеред кімнати, поклавши долоні собі на коліна та відсапуючись. Решта родини, принаймні ті, хто на той час були удома, здивовано гапилися на нього. Минуло кілька хвилин перш ніж шістнадцятирічна Карла похопилася і кинулася зачиняти двері. Замкнувши їх на заслін, вона знову забігала по кімнаті, здивовано витріщаючись на Ейнара.