— Ну от, — звернулася дівчина до Роло, все ще здивована дивною поведінкою ведмедя. — Гадаю, ми з тобою лишилися тепер одні. Ходімо, оглянемо палац.
Усередині замку було так тепло, що дівчині довелося зняти свитку й чоботи та нести їх в руках. Вона з Роло неспішно крокували палацом, милуючись різьбленнями на колонах та велетенським каміном вглибині просторої зали. Камін був викладений кригою ззовні та зсередини, але вогонь, що палахкотів у ньому, нічого не розтоплював. Перед каміном лежав прегарний хідник і стояло крісло, оббите матерією, яка, мабуть, називалася оксамитом — дівчина не була в цьому впевнена, бо ніколи раніше оксамиту не бачила й не відчувала його на дотик. Крісло ідеально пасувало до її зросту, вона це зрозуміла, коли на нього сіла. Окрім того, біля крісла стояв маленький ослінчик, оббитий тканиною, на який було дуже зручно класти ноги. Усі елементи крісла й ослінчика, окрім оксамитової оббивки, були вирізані з льоду.
— Вони не для нашого ізбйорна, — сказала дівчина Роло, випростовуючи ноги до каміна.
— Ні, вони для вас, моя панно, — сказав голос позаду крісла.
Дівчина підскочила з несподіванки й обома колінами впала на хідник. Роло вигнув спину дугою й випнув груди. Його шерсть на загривку наїжачилася.
— Ой лишенько, — пробурмотів голос. Маленька постать, що зростом заледве сягала дівчині плеча, обійшла крісло довкола і зупинилася перед нею.
То була не людина. Але й не тварина. В будь-якому разі, дівчині ніколи раніше не доводилося бачити тварин, які б так виглядали. Верхня частина його тіла нагадувала людину: голий м’язистий торс, дві людські руки і людиноподібне обличчя. А ще у нього була борода й кучеряве волосся рудого кольору. Однак на голові росли ріжки, а очі були золоті з подовгастими зіницями, немов у кози. Від талії і далі він виглядав дуже по-козячому. Його ноги вкривала шерсть такого ж рудого кольору, як і волосся з бородою. Ба більше, у нього були копита. Єдиним убранням, яке він на собі мав, була стрічка, сплетена із синього та червоного шовку. Стрічка висіла на його шиї. Її візерунок трохи нагадував візерунок на свитці Ганса Пітера.
— Що ти таке? — видихнула дівчинка.
— Мене звати Еразмус, — сказав він. — Ой, — він підняв брови догори. — Ти запитала: «що я?» Я — фавн, — пояснив він так, немов у цьому не було нічого незвичайного.
Насправді, існування фавнів для дівчини було чимось дуже незвичайним, навіть дивнішим за існування зачарованого ізбйорна. Зачаровані істоти, як‑от олені та ведмеді, які траплялися в місцях, звідки дівчина була родом, часто ставали героями історій, які вона чула, сидячи біля вогнища. Про чоловіків, котрі були наполовину козлами, вона не знала.
— Дозвольте вам допомогти, — сказав фавн, ґречно схиляючись над дівчиною.
Почуваючись трохи по-дурному, стоячи навколішки з роззявленим ротом, дівчина відмахнулася від фавнової простягнутої руки й підвелася. Тоді погладила Роло по голові, даючи йому знак, що час припинити гарчати. Він послухався, однак залишився стояти між своєю господинею і незнайомцем.
— Моя панно, я служитиму вам стільки, скільки ви житимете з нами у палаці, — сказав фавн. Зараз вони обоє стояли одне навпроти одного. І хоча зростом фавн сягав їй лише до плечей, а у його волоссі не було сивини, зморшки під очима свідчили про те, що він був значно старший за неї. — Бажаєте оглянути свої покої? Чи, може, хочете поїсти?
— Е-е-е… — дівчина глянула на себе. Під час довгої подорожі вона спітніла, забруднилася і страшенно втомилася. А ще їй неабияк хотілося їсти. Упродовж мандрівки у неї так і не знайшлося часу, щоб з’їсти перепічку лефсе й сир, котрі батько дав їй з собою.
— Ходімо зі мною, я покажу вам ваші апартаменти, — сказав Еразмус. — Там ви зможете прийняти ванну й перевдягтися. Опісля я принесу у вашу вітальню тацю з їжею і залишу її там.
— Це було б чудово, — мовила дівчина, а сама подумала: «О, то в мене є вітальня!».
Вона пішла слідом за фавном довгим коридором, котрий вів до великої зали. Роло йшов за нею по п’ятах. Закрученими сходами вони піднялися нагору, минули ще один коридор і зупинилися навпроти дверей із розкішним бронзовим барельєфом.
— Ось ваші апартаменти, моя панно, — сказав Еразмус, відчиняючи двері. — Мушу визнати: те, що ви мене розумієте, неабияк полегшує мені життя.
Дівчина застигла з подиву: кімната, до якої вона увійшла, була більшою, аніж уся хатина її сім’ї. Холодну підлогу вкривав товстий зелено-блакитний килим, при одній зі стін був камін, в якому палахкотів вогонь, а ще в цій кімнаті то там, то тут стояли крісла та дивани, оббиті атласом. Більшість стін вкривали гобелени, а стіни навпроти дверей були тонкі, аж прозорі: крізь них вона могла бачити нічне небо, забарвлене зеленкавим відтінком льодяної шиби.