— Чи тобі добре спалося? — запитав ведмідь. У його голосі звучала щира цікавість.
— Е… так, дякую!
— Це добре.
— Так.
Еразмус взяв із таці кільканадцять тарілок, накритих високими покришками, і розставив їх півколом до золотої тарілки. Одну за одною він заходився знімати покришки із тарілок, і перед нею з’явилися: приправлена риба, печена курка, м’які білі булочки, цукати, мариновані овочі. Багато цих страв вона бачила вперше в житті. Навіть ті продукти, які вона могла впізнати (риба, курка, картопля), були зготовані в якийсь незвичайний спосіб. У неї з рота потекла слина, а живіт забурчав.
Сміючись, ведмідь запропонував їй починати їсти.
— Але ж я снідала лише кілька годин тому, — сказала вона. — І то був величезний сніданок… Фрукти, булочки, вівсянка… Ніколи в житті мені не доводилося стільки їсти!
Ведмідь закліпав:
— Але… Невже там так погано? Там, де ти виросла?
— Там, де я виросла, зима триває уже цілу вічність, — сказала дівчина. Їй не хотілося, щоб ведмідь подумав, що Ярл погано піклувався про свою сім’ю. — Там ні в кого немає достатку. Проте в моїй сім’ї не було голодних.
Ведмідь знову закліпав очима:
— Певна річ, не було.
— А ти не їстимеш? — запитала дівчина і поклала собі на тарілку шматок соковитої риби та велику порцію курки.
— Ні.
Щось у його голосі підказало їй, що не варто розпитувати про його харчовий раціон. Вона відділила рибу від кісток і хотіла було віддати хребет Роло, однак помітила, що Еразмус відклав на бік ще одну покришку, — перед ними з’явився шматок сирого м’яса. Фавн поставив цю тарілку перед каміном, поруч з вовком.
— Дякую, Еразмусе, — сказала дівчина.
Він вклонився і пішов.
Наївшись донесхочу, дівчина неспішно почовгала до своїх апартаментів. І лише на півдорозі туди збагнула, що забула запитати ізбйорна про оті дивні предмети в нішах. Однак було пізно, ведмідь також пішов кудись із їдальні. Мабуть, вирішив і собі щось поїсти на самоті.
Він чимало говорив, поки вона їла. Пояснював, що вона може гуляти по палаці усюди, де їй заманеться, однак попереджав, щоб не заходила до підземелля, бо там живуть слуги і своїм приходом вона може їх потривожити. Він розпитував у неї про її сім’ю, про те, де зараз живуть її брати та сестри і ким вони стали. Вона розповіла усе, що знала, намагаючись при цьому виглядати так, немов вона знає, як правильно користуватися усіма тими срібними столовими приборами та смакувати ту незвичну їжу.
Зараз вона йшла коридором до вхідної зали з колонами, бо хотіла ще раз подивитися на ті різьблення. Але сама думка про те, що потрібно буде спускатися сходами донизу, доводила її до розпачу. Тому дівчина змінила маршрут і замість зали з колонами вони з Роло пішли до її покоїв трохи відпочити.
Прокинулися вони, коли настав час вечеряти, й Еразмус прийшов, щоб супроводжувати їх до їдальні. Цього разу він повів їх іншою дорогою. Клубків ниток і шпиць у нішах тут було значно менше. А ще той шлях був далеко від вхідної зали, тому побачити колони із дивними написами було неможливо. Дівчина подумала, що, мабуть, її зацікавленість усім довкола діяла фавнові на нерви. Але чи розповів він про це ізбйорнові? Чи це його засмучувало?
Після ситного полуденку вона ще не відчувала голоду і тому, окинувши оком розкішний стіл, заставлений стравами, почала розпитувати ведмедя. Чи палац був його місцем народження? Чи знає він, що означають написи на колонах? Чому по коридорах валялося приладдя для рукоділля?
На цей шквал запитань ізбйорн відповів:
— Чи ти вже куштувала телятину? Пахне чудово! А може, морквочки? Чи полуничок? Б’юсь об заклад, що на вечерю ти вибереш полуничковий десерт.
— А ти хотів би його спробувати? — запитала дівчина, зрозумівши, що нічого від нього не дізнається. Вона здогадалася, що чари не дозволяють йому говорити.
— Так, можливо, я спробую шматочок, — відповів ведмідь і ні сіло ні впало почав говорити про катання на лижах. Те, що дівчина вміла на них кататися, він сприймав як належне, однак розпитував, чи вона вміє на них стрибати та робити якісь викрутаси.
Так, нещодавно брат Ейнар навчив її стрибати на лижах. Раніше, ще до того, як у неї з’явилося ім’я, вона боялась далеко відходити від дому.
Намагаючись відповісти якомога точніше на усі запитання ведмедя, вона з’їла більше, ніж їй би того хотілося. Тому, щоб трохи струсити сальце, попрямувала до вхідної зали, однак заблукала.
— А я тебе попереджав, щоб ти не нишпорила… — сказав Роло.
— Ага, — дівчина закотила очі. — Погоджуюся. То що, допоможеш мені відшукати дорогу назад? Ти ж можеш винюхати шлях до вхідної зали або до наших апартаментів, еге ж?