Діставши білу свитку, вона опустилася на підлогу. На неї дивилися гаптовані візерунки; завитки та шпичаки почали набувати значення просто у неї на очах. Ці зубчасті символи виглядали ще гостріше й грізніше, ніж ті, що на колонах, тому їх було важче зрозуміти. Вона озирнулася, щоб переконатися, чи ніхто за нею не слідкує, але позаду був лише Роло, що й далі скавулів та ходив туди й сюди.
Гаптування голубими стрічками розповідало про кохання, втрату та дивний палац «по той бік місяця». Червоні стрічки — про любов і втрату, однак у цій історії було ще й багато зради та ненависті. Лише тепер дівчина помітила, що голубі стрічки накладалися на червоні, затуляючи окремі символи. Схоже, червоними й блакитними стрічками вишивали різні руки: голубі візерунки були виконані маленькими акуратними стібочками, червоні — більші, грубші, але й переконливіші.
— Про що тут йдеться? — запитав Роло, підповзаючи впритул і легенько підштовхуючи свитку носом.
— Тут сказано, що володар жив тут, у палаці з льоду, — здушеним голосом заговорила дівчина. — Ні, стривай… Він мусить тут жити рівно один рік і один день… з дівчиною… з нареченою… яка ніколи не бачила його обличчя.
— Так, як ізбйорн, — втрутився Роло. — Лише з тією різницею, що ви належите до різних видів, тому не можете бути парою.
— А ще я бачила його обличчя, — бездумно додала вона, заглибившись у читання. — А ось про що розповідають червоні візерунки: його зрадять, і тоді він муситиме бути з принцесою… і кохати її довіку, — швидко випалила вона.
— Кохати тролівну-королівну?
— Так, — сказала дівчина. — Оту жахливу тролячу принцесу. Маєш рацію, вона не така вже й добра.
— Вона взагалі не добра, вона — троль! — сказав вовк, поставивши всі крапки над «і».
Для дівчини все стало на свої місця: нещасна принцеса, яку ніхто не розумів і яка всього лиш шукала кохання (якщо вірити історіям), насправді була жахливою потворою, яка накладала закляття на безневинних істот. Вона взяла в полон Ганса Пітера, але йому вдалося втекти. Хоча чи вдалося це йому?
— Ганс Пітер все ще в полоні закляття тролів, — сказала дівчина. — Саме тому він такий нещасний, і тому його волосся посивіло так рано.
— Ти звідси не підеш, доки не знімеш закляття, чи не так? Ми ніколи вже не повернемося додому! — застогнав вовк.
— Чому ти такий впевнений, що мені не вдасться?
— Тому що вона — троль! Я не знаю, як перемогти троля. Ніхто з живих не знає, — він здригнувся. — Поглянь на різьблені символи на колонах по всьому палацу. Усі ці історії розповідають про тих, кого ця тролівна-королівна або взяла в полон, або вбила.
— Ну, може, вони всі не знали, з ким мають справу. Але ж ми знаємо, — сказала дівчина.
Слова вовка її образили. Бо якщо навіть вовк не вірив у її сили, то хто тоді повірить?
— Гар-р-р! — сказав Роло і змінив тему. — Про що розповідають блакитні стрічки? — він знов уткнувся носом у свитку.
— А, так-так! — дівчина насупила брови. — Ця історія не така промовиста, як попередня. Тут сказано: «Любитиму тебе довіку, сумуватиму за тобою довіку», — а тоді щось про втечу, день і ніч, про те, як хтось покинув край сонця і місяця, снігу і льоду. І ще: «Ніколи не озирайся, завжди пам’ятай».
Розділ 14
Дівчина настільки занурилася у читання вишитих на свитці історій, що й не помітила, як швидко минув час. Точнісінько як тоді, коли вона намагалася зрозуміти дивні написи на колонах і пропустила обід та підвечірок. Коли їй набридло, що голубі стрічки затуляють собою червоні, вона взяла до рук маленькі ножички і обережно перерізала нитки, котрими голубі стрічки були пришиті до свитки. Нарешті їй вдалося повністю побачити написи на червоних стрічках, і написи ті були страхітливо зловісні.
— Тут щось не так, — сказала вона Роло. — Нічого не розумію. Здається, його ув’язнили без ланців чи кайданів, зробивши прекрасним і страшним, хоча колись він був лише прекрасним. Не знаю, що саме цим хотіли сказати.
З боку дверей почулося гарчання. Злякавшись, дівчина випустила з рук свитку й зірвалася на ноги. Роло і собі загарчав й оголив ікла. Однак коли побачив, хто стоїть біля дверей, розслабився.
— З тобою все гаразд? — ізбйорн стояв у дверях на всіх чотирьох лапах.
— Так, — відповіла дівчина. — Ти… е-е-е… мене налякав.
— Я стукав, — сказав він винуватим голосом. — Але ти не відповіла, і я почав хвилюватися.
— А, он як? Вибач! Я… була зайнята.
Вона схопила свитку і хутко заховала її назад до шафи. Білого ведмедя всі ці розмови про чари завжди виводили з рівноваги, тому вона не бачила сенсу розповідати йому про свої найновіші відкриття.