Дівчина лише зараз зрозуміла, що не розмовляла зі слугами, відколи вперше їх зустріла. Вона перетнула кімнату й сіла у кріслі біля вікна. Крижані вікна були значно чистіші, ніж ті жовтаві пухирчасті вікна, до яких вона звикла. Але, на жаль, єдине, що можна було крізь них побачити, — безкінечні засніжені простори.
Домоправителька спершу ходила по кімнаті якось зніяковіло. Її рухи були трохи показовими. Однак, коли помітила, що дівчина поглинута роботою зі словником, вона наче трохи заспокоїлася: рухи стали скрупульознішими і плечі розслабилися.
— Пані Ґрей, звідкіля ви? — зненацька запитала дівчина.
— Перепрошую? — віничок випав їй з рук.
— Звідки ви родом? — дівчина усміхнулася. — Ви ж не в цьому палаці народилися, чи не так?
— Так, звісно, що не тут, — вона схопила до рук віничок, ніби то був не віник, а меч.
— Тоді де? Я переконана, що на Півночі мені ніколи не доводилося бачити нікого… схожого на вас.
— Я з Півдня, — з притиском відповіла вона.
— Звідки саме? З Данії?
— Ні.
— З Пруссії?
— Ні.
— З Італії?
Домоправителька подивилася на неї й зітхнула.
— Моя панно, якщо це все, що ви хотіли дізнатися, то я — з Франції.
— Справді? — вона відклала словник убік. — А як у Франції? Чи таких, як ви… часто можна зустріти там?
Її очі затуманилися.
— Там зовсім по-іншому, ніж на Півночі. Там цвітуть тюльпани та помаранчі, — сказала вона м’яко. — Таких, як я, там вистачає. Французькі митці звели чимало церков. Ми живемо у церковних барельєфах.
Дівчина уявила собі, як родина сірих крилатих гаргуйль спостерігає за нею, доки вона молиться. Проте швидко відігнала від себе цю тривожну думку.
— Хіба вам не хочеться повернутися додому? — запитала дівчина.
Гаргуйля випросталася і знову взялася до роботи.
— Яке це має значення? — запитала вона. Тоді швидко закінчила мести порохи і пішла геть, не сказавши ані слова.
Дівчина замислилися: яким було б її життя у Франкріке, як казали у них вдома?
— Фра-а-анція, — сказала вона, смакуючи звучання цього слова, немов це пані Ґрей вимовляє його.
«Чи то було б дивно, якби я була з Франції? — подумала вона. — Мабуть, не дивніше, ніж мати сіру шкіру і кажанячі крила».
— Але найдивнішим, напевно, було б, якби тролі наслали на мене свої злі чари. Так я собі думаю, — сказала дівчина Роло, коли вони зустрілися.
Вона знову сиділа посеред гардероба, акуратно пришиваючи голубу стрічку назад до свитки. Її мучило сумління, що вона зіпсувала річ, яка належить її улюбленому братові.
— Ну, принаймні поки що, тролі нас усе ще не прокляли, — похмуро відказав він.
— Звідки ти знаєш?
Дівчині стало цікаво. Вона не почувалася проклятою, але хто ж його знає, як ті прокляті почуваються? Проте голос Роло звучав дуже впевнено.
— Я знаю, тому що я спробував покинути палац, — пояснив Роло. — І пробіг чималу відстань, перш ніж вирішив, що краще мені повернутися назад, — він позіхнув. — Однак я не відчув жодної таємничої сили, яка б манила мене назад. Тому, думаю, ми можемо піти геть, коли нам заманеться.
— Ти — вільний, — сказала дівчина з притиском. — Я ж пообіцяла, що не піду.
— А я пообіцяв твоєму братові, що зостануся з тобою, — заперечив вовк. — Тому я тебе не покину, навіть якщо ти проклята. Хоча не думаю, що це так. Ти не пахнеш, як інші.
— Це тому, що я — людина, — відповіла вона, знизавши плечима, і знову взялася за шиття.
— Ні, це тому, що ти не проклята, — заперечив Роло. — Тут усі пахнуть інакше, це правда. Але окрім їхніх звичайних запахів, усі вони мають отой інший запах. Від них тхне зіпсованим м’ясом, — він зморщив ніс. — А від тебе так не пахне.
— Невже? Від усіх слуг?
— Так, і від ізбйорна.
— Може, вони всього лиш не миються, — сказала вона, але то був радше невдалий жарт. Дівчина вірила Роло, бо у нього був гострий нюх. — То мені не потрібно залишатися у палаці?
— Лише якщо хочеш дотримати слова, — підтвердив Роло. — А це, як ти знаєш, мінлива річ.
— Мінлива річ? — дівчина здивовано подивилася на Роло. — Хто тебе цього навчив?
— Ганс Пітер сказав це мені перед тим, як ми покинули дім, — пояснив Роло. — Він попросив переказати тобі його слова, якщо все піде шкереберть, якщо муситиму переконати тебе, що потрібно йти геть. А якщо ти й далі не погоджуватимешся, він порадив мені вкусити тебе, — при цих словах Роло зніяковів.
Вони обоє сиділи мовчки, мізкуючи над тим, що кожен з них щойно сказав. Бо якщо Ганс Пітер порадив Роло вкусити його любу сестричку, то, мабуть, він передбачав, що все буде жахливо.