— Дякую! — сказала вона чоловікові, щойно прийшла до тями.
Увійшовши до будинку, дівчина вирішила, що помилилася дверима. Адже то було величезне приміщення з дахом, перекритим шифером, і з розкішними портьєрами, що закривали вікна. Перед будинком стояло двійко гнідих коней, запряжених у бричку. Лакей, котрий притримував коней за вуздечку, подивився на дівчину з неприхованою цікавістю.
Побачивши, що за нею спостерігають, вона врешті набралася хоробрості і голосно постукала у двері. Та не встигла забрати руки, як двері розчахнулись. Перед нею в яскравому світлі стояв якийсь молодик. На ньому була зелена піжама: кофта недбало заправлена у штани.
— Ти медсестра?
Дівчина вирячилася на нього:
— Ейнар?
— Піко? Дівчинко? — її середульший брат кинувся її обіймати. — Не можу повірити, що ти тут! Я думав, що ізбйорн тебе з’їв, — він ще міцніше її обійняв, а тоді розвернувся до Роло й почухав його по спині. Вовк прийняв цей жест із гідністю.
— Ні-ні, — ледве видусила з себе. — Зі мною все гаразд. Як батько?
Ейнар відступив до стіни, м’язи на його обличчі напружилися. Він знову став схожим на того молодого хлопця, яким вона його знала.
— Йому дуже погано, — сказав їй брат. — Аскель викликав придворного лікаря. Той зараз біля нього. Вся наша сім’я теж, — у його голосі забринів страх. — А ще він викликав медсестру. Коли я побачив тебе, то подумав, що то вона.
— Так, я зрозуміла, — вона спробувала засміятися. — Можна мені його побачити?
— Звісно! З нами Тордіс. І Ганс Пітер. Ми всім надіслали звістку, але не знаю, коли вони її отримають.
Ейнар провів її вздовж коридору з високою стелею до спіралевидних сходів із напастованого дерева. Тоді зупинився.
— Ох, — розчаровано сказав він. — Я ж мушу чекати біля дверей, доки не прийде медсестра.
— Все гаразд. Я не заблуджуся.
— Перші двері справа, відразу біля сходів, — сказав Ейнар.
Він ще раз обійняв її за плечі й знову став біля дверей.
Разом із вовком, що ступав поруч, дівчина піднялася нагору. Серце шалено калатало. Розкішний килим з трояндовими візерунками приглушував їхні кроки. На другому поверсі біля сходів стояв маленький столик, на якому була ваза зі східним орнаментом. Дівчина не була певна, що викликало у неї більше подиву: те, що Аскелядан живе в такому багатому будинку, чи те, що за дверима, які знаходилися біля столика, лежав її тяжко поранений батько.
Зібравши всю відвагу, на котру вона лишень була здатна, дівчина неголосно постукала. Двері були злегка причинені, тому від її стуку вони самі відчинилися. Вона побачила саме те, чого й очікувала: її мама, сестра Тордіс, трійко старших братів — усі стояли над ліжком хворого. Усе його тіло було в пов’язках. Над ним схилився журавлеподібний чоловік у чорному — лікар.
— Привіт, — привіталася дівчина і схопилася за вовчий загривок, шукаючи опори.
Погляди присутніх у кімнаті тепер були спрямовані на неї, навіть затуманений погляд батька. На якусь хвилю всі завмерли. А тоді враз все довкола ожило.
— Дівчинко!
— Сестро!
— Дочко!
— Як ти сюди дісталася?
— Замовкніть, — сказав лікар. — Пан Оскарсон потребує тиші.
Ганс Пітер першим кинувся до дівчини й міцно її обійняв. Тоді Тордіс зробила те саме, за нею — Торст. Аскель її не обійняв. Він стояв, заклавши руки в кишені своїх розкішних штанів.
— Все гаразд, лікарю Олафсоне, це моя наймолодша сестра, — сказав він пихато.
Мати її також не обняла. Вона стояла позаду Аскелядана, перебираючи край своєї шовкової шалі.
— Дочко, — сказав Ярл і простягнув до неї свою неушкоджену руку.
Дівчина повільно наблизилася до нього. Йдучи по кімнаті, вона раптом відчула тепло оселі й на її чолі виступив піт. Вона зняла свитку.
На праву руку Ярла була накладена шина, надійно зафіксована бинтами. Ковдру з цього боку ліжка відгорнули вбік. І було добре видно, що права нога також була зафіксована та забинтована. Окрім того, під його очима виднілися мішки, а на лівій щоці — величезний синець. Дівчина опустилася навколішки біля ліжка й взяла його за ліву руку.
— Таточку, мені так прикро, — мовила вона, схлипуючи.
— Дочко, ти в цьому не винна, — сказав він тихо і легенько стиснув її долоню.
Вона похитала головою. У неї було жахливе відчуття: те, що зараз тут відбувається, було якось із нею пов’язане. Адже недаремно на Півночі нещастя називають «тролячим везінням».