Він змахнув віжками, присвиснув. Дівчина відскочила вбік. Олениця зірвалася з місця й помчала. Коли вони доїхали до першого повороту, Ганс Пітер повернувся й помахав їй рукою. У променях сонця його волосся виглядало дуже-дуже білим, таким білим, немов то було волосся дідугана.
— Ну що ж? — Фріда вийшла на ґанок і глянула вслід за возом. — Поїхав? От! Навіть не попрощався з власною матір’ю та братом, котрий його прихистив та пригрів.
Дівчину розгнівав материн сварливий тон.
— Ти ж знаєш, Ганс Пітер не з тих, хто прощається. Так само, як і Аскель. Їх обох таке прощання лише б роздратувало, — мама на ті слова лише пхикнула. — Холодніє. Піду назад до будинку.
Дівчина й незчулася, як дні її гостювання добігли кінця. І ось одного ранку вона знову пакувала свій наплічник. Аскель пообіцяв, що відвезе її за місто, коли звечоріє. Там вона зможе зустрітися з ізбйорном.
Зараз, коли Ярл спав і вдома не було нікого, крім них двох, дівчина заходилася спаковувати речі. На ній була красива голуба сукня. Штани, светр та свитку вона відклала, щоб переодягнутися в них, коли покидатиме дім.
Хтось постукав у двері.
— Дівча, це я, — сказала Тордіс, заглядаючи до кімнати. — Хвилюєшся перед від’їздом?
Дівчина взяла до рук гребінець й усміхнулася.
— Ні, — сказала вона. — Мені всього лиш прикро марнувати останні години свого перебування вдома на пакування речей, краще б я провела їх з батьком.
— А хіба ти не можеш зостатися трохи довше?
Дівчина зробила гримасу.
— Я пообіцяла, що вирушу назад сьогодні. Що довше я тут сидітиму, то довше триватиме рік.
Тордіс кинула на неї уважний погляд:
— Що ти маєш на увазі?
— Я мушу бути з ведмедем один рік й один день. А я гостювала тут аж п’ять днів, тож муситиму зостатися в ізбйорновому палаці на п’ять днів довше.
— Чи все… там у тебе… нормально?
Цього разу засміялася дівчина.
— Я живу у палаці з величезним ізбйорном, — нагадала вона сестрі. — Усе настільки «нормально», наскільки це можливо, — вона похитала головою і продовжила пакувати речі. — До того ж я зітхну з полегшенням, коли нарешті попрощаюся з мамою, — пробурмотіла вона швидше сама до себе.
— А знаєш, мама тепер значно щасливіша, — сказала Тордіс.
— О, так! Не сумніваюсь! Однак щастя перетворило її на цікаву Варвару, — відказала дівчина. — Вона цілий тиждень намагалася у мене щось винюхати та випитати: «А що ти там їси? Чи багато там слуг? Чи у ведмедя є придворні?» — останні слова вона вимовила високим голосом, імітуючи Фріду.
Тепер уже Тордіс засміялася.
— Дуже на неї схоже, — сказала сестра. — Але ж тобі немає чого приховувати, — продовжувала вона. Раптом її пильний погляд впав на дівчину, та опустила очі додолу. — Адже так?
— Т-так.
Тордіс обійшла ліжко довкола і обійняла дівчину за стан.
— Сестричко, що тебе тривожить?
— Нічого, — сказала дівчина, то згортаючи, то розгортаючи сорочку. Її власна брехня була очевидною навіть для неї.
— Нічого?
— Лише… — дівчина випросталася.
— Лише що?
У голові дівчини навперейми звучали два голоси. Перший належав ведмедеві. Він попереджав, щоби нікому не розповідала жодних «таємниць». Інший голос був її власним криком про самотність, і він став особливо сильним, коли сестра обійняла її. Їй подобалося проводити час з ведмедем, проте то було зовсім інше, ніж спілкуватися з людиною, особливо якщо йшлося про таку близьку їй людину як власна сестра.
— Лише… — вона все ще вагалася, не знаючи з чого почати. — Гаразд. Тільки не кажи мамі з татом. Кожної ночі у моє ліжко лягає незнайомець, — видихнула вона.
— Хтось лягає з тобою в ліжко?! — брови у Тордіс зійшлися докупи.
— Не знаю, — дівчина стенула плечима. — Коли настає ніч, мені не вдається знайти жодної свічки. Ліжко — величезне… Воно залазить під ковдру, з протилежного від мене боку, і спить собі скраю. А вранці зникає.
— Воно?
— Ну, мабуть. Я ж не бачу…
Не вірячи власним вухам, Тордіс торкнулася рукою власної шиї:
— То, може, це людина?
— Гадаю, що так.
— Звідки ти знаєш?
Дівчина зашарілася:
— Бо я обмацала його голову, — пробурмотіла вона.
— То це чоловік?! — очі у Тордіс перетворилися на дві вузенькі щілини.
Дівчині не довелося нічого пояснювати. Рум’янець на її щоках сказав сам за себе.
— Тобто кожної ночі якийсь незнайомець лягає з тобою в ліжко? Бідна моя дитино! — Тордіс прикусила язика. — Але знаєш, тільки тому, що ти собі вирішила, що це людина, зовсім не означає, що так воно і є.
Дівчина послабила обійми і глянула на Тордіс: