— Про що ти?
— Цей палац — зачарований, — нагадала їй сестра. — А чоловік… з котрим ти ділиш ліжко… також може бути зачарований. Він може виявитися жахливим тролем, котрий вдає із себе людину лише, щоб приспати твою пильність.
— Ні, не думаю, що він троль.
І дівчина справді так не думала. У її нічного гостя було щось таке навдивовижу людське… Супроти мінотавра із кухні, він видавався їй майже нудним.
— А може, оце «щоб-воно-не-було» грає з тобою в ігри? Можливо, воно намагається переконати тебе у своїй безневинності, щоб ти забула про його присутність?
— Але навіщо?
— Знаєш, я багато років прожила у дрімучому лісі, і мені доводилося чути різні жахи, — сказала Тордіс. — Ти й гадки не маєш, на що воно здатне.
— Але я почуваюся в безпеці, — заперечила дівчина.
Тордіс лише головою похитала.
— Це не має значення. Ти мусиш подивитися на цю істоту в доброму світлі, щоб переконатися, що це не жахливе чудовисько.
— Але ж я тобі вже казала: мені ніколи не вдається знайти свічку; та й вогонь у каміні на той час згасає.
Тордіс торкнулася своєї нижньої губи. Тоді підійшла до підсвічника, що стояв на комоді з дзеркалом. Дівчина не запалювала жодної зі свічок у ньому, бо всі вони пахли лікарськими травами, і від того запаху їй крутило в носі і хотілося чхати. Сестра вийняла зі свого фартуха ножиці, відрізала вершечок однієї зі свічок та подала його дівчині. А ще дала дівчині коробку сірників, яку носила в іншій кишені.
— Візьми це й подивися на чудовисько, що спить у твоєму ліжку, — порадила їй Тордіс. — Наш священик каже, що свічка, яку зробили у християнському домі, здатна розвіяти будь-які чари. Це єдиний спосіб переконатися, що ти в безпеці.
— А що, якщо ні? — дівчина відчула, як по її спині біжать мурашки.
— Тоді дивись по ситуації: замкни двері на ніч або тікай з того палацу й повертайся додому, — Тордіс вклала свічку та коробку з сірниками до рук дівчини. — Завжди носи це зі собою. Обіцяєш?
— Гаразд, носитиму, — сказала дівчина скоріш для того, щоб заспокоїти сестру.
Вона взяла свічку та сірники і під пильним поглядом Тордіс заховала їх під сорочкою у себе на грудях. Від запаху лікарських трав їй лоскотало у носі, а там, де свічка торкалася шкіри, почало свербіти. Вона ретельно витерла пальці об одну зі своїх сорочок і закінчила пакувати наплічник.
— Піду подивлюся, чи батько вже прокинувся, — сказала вона, обійшовши ліжко. Зараз вона шкодувала про свою відвертість.
Все ще переймаючись тим, що трапилося, дівчина провела останні години перед від’їздом вдома з батьком. Вона ніяк не могла зосередитися на романі, який вони поспіхом намагалися дочитати. До того ж, коли свічковий віск нагрівався від тепла її тіла, шкіра починала ще більше свербіти. Їдучи від батька та своєї родини, вона спіймала себе на думці, що почувається сердитою і стомленою. Висипка на грудях не давала спокою.
— Швидше б дістатися до палацу! Там я зможу прийняти ванну, — пробурчала вона до Роло, коли вони вдвох чекали у маленькому гайочку за містом. Аскель і Торст привезли їх туди й одразу поїхали геть, бо дівчина наполягла, що ізбйорн не з’явиться, якщо брати залишаться з ними.
— Ти прийшла, — сказав ізбйорн, виходячи з-за дерев, немов приворожений її думками.
Попри висипку на грудях і поганий настрій, побачивши ведмедя, вона відчула радість і усміхнулася.
— Звісно, — сказала вона. — Я ж дала слово! — після цих слів, не чекаючи запрошення, видерлася на спину ведмедя, штурхаючи його під бік та сідлаючи, немов коня. — Поїхали!
Вона почухала висипку у себе на грудях, бажаючи, щоб тому свербінню нарешті прийшов кінець.
Ведмідь проревів щось, що могло бути або сміхом, або невдоволеним лементом і побіг. Роло помчав услід за ними, висолопивши язик. Вони поспішали додому.
Розділ 19
У палаці все було як і раніше. Дівчина, як і перед візитом до батьків, читала книги і намагалася вивчити мову тролів. Вони з ізбйорном і далі зустрічалися за обідом та балакали. Час від часу ізбйорн катав дівчину на спині: вони мчали наввипередки з Роло просторами засніженої рівнини. Щоразу, коли їй здавалося, що слуги втратили пильність, вона намагалася випитати у них що-небудь. Але намарно. Вони вже звикли до її несподіваних запитань і вперто мовчали, коли заходила мова про тролів чи чари.
Хоча не все було так, як раніше. Дівчина знала, що розхвилювала Еразмуса своїми запитаннями, однак сподівалася, що з часом він перестане боятися і знову з нею заговорить, бо Фіону важко було назвати життєрадісним співрозмовником. До того ж Роло бракувало товариства Еразмуса.