— Справді? — дівчина знову піднесла сорочку до носа, однак нюх її знову підвів. — Що ти маєш на увазі? — руки у неї злегка затремтіли. — Як ця дівчина пов’язана з тролями? Чого ці тролі хочуть від… — вона заледве не сказала «мене», але боячись навіть подумати таке, змінила кінець речення і сказала. — Від мого ізбйорна?
— Не знаю, — відказав Роло. — Але я думаю, ми мусимо дослухатися до поради Ганса Пітера: перечекати, бути обережними і повернутися додому.
— Хіба ти не хочеш допомогти?
— Я не впевнений, чи ми насправді можемо допомогти, — заперечив Роло. — Ще нашкодимо… Тому, коли цей рік нарешті закінчиться, можливо, Ганс Пітер все ж розкаже нам, що трапилося з ним і цією дівчиною, — він понюхав народний стрій. — Напевно, її мама допомогла їй пошити цей одяг, — додав він. Тоді відвернувся і чхнув. — У всякому разі, цю спідницю гаптував хтось, хто любить трояндову воду і свіжозварену картоплю.
Дівчина ще довго сиділа на купі одягу посеред своєї кімнати і з сумом думала над тим, про що вони з Роло щойно дізналися. Коли настав час вечеряти, вона акуратно спакувала речі до рюкзака і поклала його до гардероба разом з іншим одягом. Тролячі сукні залишила там, де їх жбурнула.
Коли ізбйорн побачив дівчину у її старому одязі, то спершу відсахнувся. У мерехтінні свічок, за розкішним вечірнім столом той одяг виглядав ще жалюгідніше, однак ведмідь нічого не сказав. Він намагався здаватися невимушеним і, як завжди, провадив бесіду. Однак дівчина була мовчазною і на всі запитання відповідала коротко. Їй не давали спокою слова Роло про те, що своїм бажанням допомогти вона лише нашкодить, тому намагалася не згадувати про чари у вечірній розмові з ведмедем. Почуваючи себе пригніченою, вона лягла спати раніше.
Коли опівночі хлопець ліг в ліжко поруч із нею, вона пригорнулася до нього, немов то їй снилося, і крадькома понюхала його. Він пахнув милом. Їй раптом захотілося мати такий чутливий ніс, як у Роло, або принаймні щоб Роло хоча б раз не спав, коли її відвідував нічний гість. Але у неї не було ані гострого нюху вовка, і Роло, як завжди, не було у кімнаті, тому вона здалася. Незнайомець не пахнув ані як троль, ані як картопля.
Розділ 20
Наступного дня, коли дівчина сиділа у бібліотеці і конспектувала нові слова зі словника, пані Ґрей зайшла туди повитирати порохи. Пригадуючи собі, як останнього разу їй вдалося розговорити гаргуйлю на тему Франкріке, дівчина вирішила поставити їй ще одне запитання. Але ніяк не могла вирішити, що саме запитати. Намарно було благати Ганса Пітера хоч що-небудь їй розповісти; єдине, що він їй написав, було коротке повідомлення: «Будь обережна, не розпитуй». Вона розповіла ізбйорнові про одяг, який знайшла у ніші гардеробу, й додала, що не знає, кому він належав.
Врешті розтулила рота, щоб запитати про свого нічного гостя, про того нічного гостя, який пахнув милом та льоном, який хропів, але ніколи не говорив. Слуги мусили про нього знати.
— Моя панно!
Від здивування, що пані Ґрей заговорила першою, дівчина завмерла з відкритим ротом.
— Слухаю.
— Еразмус помер.
— Що?
Почувши це, дівчина разом із книжками сповзла на підлогу, ненароком зачепивши ліктем чорнильницю, що стояла на столі. Та перекинулась, розливаючи густе, мов кров, чорне чорнило на квітчастий килим.
— Він надто багато розповів, і тепер його більше немає, — сказала пані Ґрей. Вона покрутила віничок для витирання порохів у руках з такою силою, що пір’я полетіло навсібіч і впало на знищений килим. Її страхітливе лице стало сумним.
— Я не повинна була вам нічого казати, але Еразмус був моїм другом. Не картайте себе. Йому було видніше. До нас ніколи раніше не приходила та, хто могла би нас зрозуміти…
— Але як вона дізналася?
Гаргуйля втягнула носом повітря і заходилася перебирати пальцями стрічку на своїй шиї.
— Прикро, якщо я вас засмутила, моя панно. Але мені хотілося, щоб ви знали, — її крила безпомічно тріпотіли за спиною. — Мені би дуже хотілося оплакати Еразмуса, але такі, як я, не вміють плакати.
Сказавши це, вона швидко пішла з кімнати. Віночок для змітання порохів так і залишився лежати посеред калюжі з чорнила.
Дівчина знову сіла в крісло. Вона спостерігала, як чорнило в’їдається в килим. Словник тролячої мови тепер лежав також майже в калюжі. Хоча ні, правду кажучи, він лежав у калюжі, але дівчині було байдуже. Еразмус помер, бо вона занадто багато розпитувала. І він відповідав. Йому йшов шестисотий рік… Йому могло бути шістсот. Але він помер. Вона його забрала.