— Тролівна-королівна, — сказала дівчина і заплакала.
Почавши плакати, вона вже не могла зупинитися. Коли трохи згодом Роло знайшов її у бібліотеці, вона лежала на підлозі, у калюжі чорного чорнила, зі спухлими очами та зарюмсаним носом, і стискала пальцями подушку.
— З тобою все гаразд? — Роло ліг на підлогу поруч із нею, торкаючись носом її плечей, і намагався не вимазати лапи у чорнилі. — Що трапилося?
— Еразмус помер! Він мертвий, він мертвий, він мертвий! І все тому, що розповів мені ту історію. Вона його вбила!
Дівчина застогнала і вдарила подушку кулаком.
— Але хто його вбив? — вовк оголив ікла.
— Вона. Це зробила вона: ця тролівна, тролівна-королівна… Потвора!
Дівчина підняла з підлоги чорнильницю, яка тепер була майже порожньою, жбурнула нею у вікно, і та розбила лід, залишаючи у ньому тріщини, а тоді з гуркотом знову впала на підлогу.
Роло важко видихнув і вибіг з кімнати. Дівчина подумала, що вона прогнала від себе свого останнього друга, і почала ридати ще голосніше. Ганс Пітер більше з нею не розмовляв, Еразмус помер, Роло її покинув. Хто ж залишився?
Лапи білосніжного ізбйорна були настільки м’якими, що, коли він увійшов до кімнати, не було чутно ні звуку. Він вступив у калюжу з чорнила і поклав свою велику голову на плечі дівчини. Його гучний голос відлунював у неї в скронях.
— Мені прикро.
— Я її уб’ю, — сказала дівчина.
— Кого?
— Ти знаєш кого. Тролівну-королівну. Ту, що вбила Еразмусову Нарелу, а тепер ще й Еразмуса. Я її уб’ю.
Своїми гострими нігтями вона проїхалася вздовж подушки, залишаючи затяжки на делікатній шовковій вишивці. З глибини ведмежого горла вирвався голосний рик. Він сів на підлогу. Дівчина пригорнулася до його теплих пухнастих грудей. Здавалося, що всі сльози вже висохли, але зненацька її знову охопило бажання плакати і вона заридала, заривши носа у м’яке ведмеже хутро.
— Так краще? — він дочекався, доки останні схлипування стихнуть.
Дівчина витягла з кишені хустинку і втерла нею щоки:
— Думаю так. Але я і далі хочу її вбити.
Ведмідь заревів. У дівчини по шкірі пішов мороз. Роло жалісно завив.
— Ти не повинна знати про її існування, — попередив ведмідь. — Більше ніколи про неї не згадуй. Не розпитуй. І не погрожуй їй. Зовсім скоро рік закінчиться.
— Ганс Пітер теж так каже, — відказала дівчина, відштовхуючи ведмедя та вивільняючись із його обіймів. — «Чекай, будь обережна, нічого не роби, лише чекай і тоді повертайся додому». Ну знаєш, я так не можу! Еразмус був дуже добрим до мене, а тепер його більше немає.
— Своїми запитаннями ти його не повернеш, лише все погіршиш, — попередив її ізбйорн.
— Хіба може бути гірше? — розсердилася дівчина. Йдучи вздовж книжкових полиць, вона одну за одною витягувала книжки і жбурляла їх на підлогу. — Життя мого брата зруйноване. Еразмус — мертвий. Вона занапастила всіх слуг, які тут живуть. Твоє життя, моє життя. Життя дівчини, весільне вбрання якої я знайшла. Скоріш за все, та дівчина — також мертва. Мусить бути якийсь спосіб, щоб її перемогти.
— Це неможливо. Можемо лише чекати і сподіватися, — ведмідь схвильовано спостерігав за її діями.
— Що ти маєш на увазі?
— Я не можу цього тобі сказати, — відповів він.
Вона обійшла довкола нього.
— Ти! — своїм тремтячим пальцем вона тицьнула у його широке біле обличчя. — Ти її боїшся!
— Звісно, боюся! — прокричав він, стаючи на задні лапи. — Та ти хоч знаєш, хто вона така?! — його слова враз обірвалися. Він на якусь мить замовк, а тоді роздратовано загарчав. — Я не можу… Якби у тебе була хоч крапля здорового глузду, ти б також її боялася! — він підійшов до дівчини впритул, майже торкаючись своїм носом її носа. Коли отак стояв з нею ніс в ніс на своїх чотирьох лапах, був такого ж зросту, як дівчина, коли стояла на своїх двох. — Повір мені: все може бути значно-значно гірше. Вона може змусити тебе пошкодувати про те, що ти навіть народилася.
Після цих слів він пішов.
Дівчина схопила глобус, інкрустований дорогоцінним камінням, що стояв на столі, і жбурнула його в уже надтріснуте вікно. Крижана шибка з гучним дзенькотом розбилася на друзки, і глобус полетів донизу, немов зірка, що падає, і впав на нерівну поверхню льоду під стінами палацу.
Наступного дня заплакані саламандри розповіли дівчині, що пані Ґрей з ними більше немає. Тієї ночі вона прийшла і забрала її. Дівчина упродовж двох тижнів не виходила зі своїх покоїв.
Розділ 21
Після того, як пані Ґрей не стало, дівчина прислухалася до благань брата та ізбйорна. Вона більше не запитувала. Вона припинила просити Ганса Пітера розповісти їй про все. Колись її власна мати відмовилась від неї після народження, і тому погроза, що вона пожалкує про той день, коли народилася на світ, її не налякала. Водночас їй робилося зле від однієї думки про те, що Еразмус і пані Ґрей постраждали через неї.