— Саме тому я туди йду, — сказала дівчина, ховаючи пальці в хутряних рукавах свитки. — Я шукаю замок на сході від сонця і на заході від місяця. Чи, може, ви знаєте, де саме я можу його знайти?
Старій перехопило подих, і вона вирячилася на дівчину:
— Невже вона знову це зробила? Отже, ти та дівчинка, котрій мав дістатися принц, але вона його викрала?
— То він принц?
— О, так! Вона завжди вибирає собі когось шляхетного походження. Я чула, що одного разу вона зробила виняток заради неймовірно красивого парубка, але він від неї втік.
— Напевно, це був мій брат, Ганс Пітер, — сказала дівчина, відчуваючи, як шкіра її покривається сирітками.
— Ой, так! Саме це ім’я згадувала дівчина, яка була тут востаннє, — кивнувши, сказала стара.
— Това? Това сюди приходила?
— Так, так вона назвалася, — погодилася стара.
— А куди вона пішла? Чи я правильно йду? Можливо, ви знаєте, де знаходиться палац? Чи дійшла до нього Това?
Бабуся лише похитала головою, урвавши її останнє запитання:
— Гадаю, якщо тобі так на тому залежить, то рано чи пізно ти дійдеш до палацу, а може, й не дійдеш… Правду кажучи, я так ніколи і не наважилась зустрітися з нею. Навіть коли вона забрала мого Ларса, — сльози покотилися з її очей. — Тролі живуть дуже довго, але людські чоловіки — ні.
— Ой, тітонько, мені так шкода, — дівчина обійняла стару. На дотик бабуся була легкою і майже безтілесною, немов солом’яна лялька.
— Зараз вже немає чого плакати, — сказала стара, втираючи обличчя подертим рукавом.
— І хто це там реве, коли треба чесати вовну? — з хатини виглянуло інша стара. Її очі були яскраво-блакитні, а обличчя таке зморшкувате, немов грецький горіх.
Якщо раніше дівчина думала, що перша тітонька була найстарішою жінкою з-поміж живих, то тепер вона зрозуміла, що помилялася. Стара карга, яка стояла на ґанку хатини і усміхалася своїми міцними здоровими зубами, була ще біліша і ще тонша та мала ще менше волосся, ніж подруга. Її біле волосся було настільки легким, що крізь нього проглядалася рожева шкіра голови. На ній було ще більше шарів зношеного одягу. У своїх крючкуватих пальцях вона тримала кошик із нечесаною вовною та пару гребінців.
— Доброго дня, тітонько, — привіталася дівчина. Мовою Півночі це звучало: «Ґод даґ».
— Це дівчинка, яка мала одружитися з новим принцом, — гучно мовила перша стара, немов намагаючись докричатися до другої. Та засміялася. Її сміх звучав, немов скрипіння старих воріт.
— Тоді не дивно, чому вона виглядала такою зайнятою, коли пролітала сюдою кілька днів тому, — сказала друга стара. — Інша дівчинка, інший чоловік, нові шури-мури.
— Саме так, — голосно погодилася дівчина. — А чи знаєте, як мені туди дістатися?
— О, святі мощі! Ні, дитинко. Найдовша відстань, яку я змогла подолати з туги за своїм солодким фінським принцом, котрого викрали у мене з-під носа, була, власне, до цього місця. У нього такі прекрасні темні очі, — зітхнула вона.
— Його більше немає, — сказала перша стара. — Дай мені вовну.
— Ну, добре, добре, — відповіла друга з роздратуванням. Вона передала вовну своїй подрузі і подала дівчині гребінці для вичісування вовни. — Вже занадто пізно, щоб кудись іти. От-от стемніє. Ніч-мати дасть пораду. Коли настане ранок, спробуємо тобі зарадити.
— Гаразд, — погодилася дівчина.
Вона знову сіла на пеньок і почала чесати вовну, Роло влігся поруч із нею. Старі жінки принесли ще дві пари гребінців, і гуртом вони швидко впоралися із кошиком вовни. На дворі уже геть стемніло.
— Чудово, — сказала перша стара, коли вони закінчили. — Час вечеряти! — вона штовхнула Роло своїм кістлявим пальцем. — У нас достатньо їжі лише для чотирьох. Тож йди й злови собі якогось кролика.
— Чотири?
Дівчина та Роло здивовано переглянулися.
— Ти ще не зустріла Найстаршої, — сказала друга стара. — Золотце, занеси-но кошик із вовною до хатини, і я тебе з нею познайомлю.
Дівчині стало моторошно. Перед нею була маленька темна хатка без вікон. А якщо це пастка? Невже хтось може бути старішим, ніж ці дві старі карги? Хіба якийсь троль чи інше чудовисько…
— Кролики можуть трохи зачекати, — невимушеним голосом сказав Роло, уважно роздивляючись першу стару. — Дозвольте мені спершу привітатися з Найстаршою.
— Так, Роло, це буде дуже мило з твого боку, — сказала дівчина, відчуваючи полегшення.
Старі жінки, немов здогадуючись про її страх, присвиснули і першими увійшли до хатини, залишаючи старі дерев’яні двері відчиненими. Дівчина, тримаючи кошик з вовною перед собою, немов то був щит, з Роло, що йшов біля неї, поволі пішла слідом за старими. У хаті була лише одна кімната, та й та погано освітлена і задимлена, бо посередині палало багаття. Єдиними меблями у ній були велике дерев’яне ліжко, вкрите оленячими шкурами, стіл і три стільці. На одному зі стільців сиділа третя стара. Вона уже майже не нагадувала жінку. Вбрана була у те, що колись могло називатися сорочкою. Однак це не було вбрання, яке дівчина звикла бачити: сорочка була довга, пряма, без лінії талії та латана-перелатана. Волосся у цієї старої було більше, ніж у двох інших разом взятих, навіть більше, ніж у самої дівчини. Її грубі коси, кольору старої слонової кістки, були такими ж товстими, як зап’ястя у дівчини, і спадали аж до землі. У волосся були вплетені матові золоті стрічки. Її обличчя було настільки блідим і зморшкуватим, що розгледіти його вираз, коли вона підняла голову і подивилася на дівчину, було неможливо. У своїх пазурах вона тримала старезне веретено. Давно відточеним рухом стара кинула його на земляну підлогу, добре втоптану за роки їхнього життя у хатині. Веретено закрутилося, і немов за помахом чарівної палички з’явилася тонка біла нитка.