Коли довкола все втихомирилося, вона розплющила очі. Східний вітер сидів на своєму троні. Він зовсім не нагадував людину, бо не був людиною. Це був величезний вихор сухого листя, гілок, туману, диму, пилу, дощу, котрий, кружляючи, згуртувався у фігуру вовка, що сидів на кам’яному троні.
— Що ти тут робиш, людська істото? — голос завив, зашепотів і зашелестів їй у вухо, подих вітру пронісся вздовж її тіла туди й назад.
— Ти існуєш, — видихнула вона і якусь мить не могла більше нічого вимовити. А коли дар мови до неї повернувся, вона сказала:
— Я шукаю палац, розташований на схід від сонця і на захід від місяця.
Східний вітер страшенно затремтів і розлетівся на дрібні частинки, а тоді знову зібрався у форму вовка.
— Навіщо тобі туди іти?
— Я жила у крижаному палаці із принцом, що був ізбйорном. Через мене він тепер змушений одружитися із тролівною-королівною, і я хочу врятувати його.
— Ці смертні істоти такі дивні, — задумався вітер. — Ось іще одна шукає свого судженого, якого заледве знає.
— Чи ти допомагав Тові?
— Так, здається так її звали. Я переніс її на рівнину, де мешкає західний вітер.
Від цієї новини у дівчини опустилися руки.
— То ти не знаєш дороги до палацу тролів?
— Мені ніколи не доводилося дмухати так далеко. Та я ніколи й не прагнув туди летіти. Магія тролів — дуже люта, і навіть вітри не можуть захиститися від неї. Було б краще, якби ти взяла приклад з моїх сусідок: побудувала би собі хатку і залишилася жити там, куди доля привела тебе.
— Я не можу, — сказала дівчина із запалом, трясучи головою. — Я повинна знайти палац. Я повинна звільнити принца. Я мушу.
— Якщо це тобі допоможе, я можу віднести тебе туди, де живе західний вітер.
— Дякую!
Сильний порив вітру скуйовдив її волосся.
— Побачимо, чи ти дякуватимеш мені пізніше, — купа, що сиділа на троні затріпотіла. — Хай там як. Летімо до мого брата.
Нарешті дівчина відпустила Фаготура додому. Роло зник поміж деревами, а трохи згодом повернувся. Довкола його морди була купа пуху.
— У тебе в лісі живуть чудові пташки, — похвалив він східного вітра.
— Жили, — відповів східний вітер.
— Перепрошую, — сказала дівчина, зніяковіло зіщулившись. Вона сердито зиркнула на Роло.
— Не можемо ж ми всі жити лише хлібом і любов’ю, — сказав він.
— Любов’ю? Та що ти знаєш про любов?
— Любов — це душа кожної історії, — сказав Роло з виглядом знавця. — Якби люди не закохувалися, то ніколи б не потрапляли у халепу.
Дівчина на якийсь час заплющила очі. Чи кохала вона принца? Можливо. Вона любила ізбйорна, але якось по-іншому, аніж свого брата Ганса Пітера. Вона хотіла їм обом допомогти. То чи не любов була причиною того, що вона зараз робила? Чи була б вона щасливішою, якби просто повернулася додому? А якби вона це зробила, чи могла б потім дивитися на себе в дзеркало? Вона розплющила очі.
— Чи можемо ми зараз вирушити?
То було незвичайне відчуття — їхати на спині у східного вітру. Звиваючись, купа листя, гілок, пір’я, льоду підхопилася із трону і підняла дівчину високо над землею. Вона навіть не встигла одягти на плечі рюкзак, але, глянувши вниз, побачила, що і рюкзак, і Роло летіли разом з нею. Вони піднімалися все вище; її вовк то скавулів від страху, то гарчав, щоб показати, який він хоробрий. Високо у повітрі східний вітер знову став подібним на вовка розміром, як корабель, і помчав над вершечками дерев. Дівчина ширяла попід небесами на плечах могутнього східного вітру-вовка. Вона широко розкинула руки і дослухалася, як вітер її заколисує. Це було майже таке відчуття, як кататися на спині у ізбйорна, тільки ще краще. Тепер вона справді відчувала, що летить і земне тяжіння їй не заважає. Вона засміялася.
Східний вітер різко шугонув уперед, і її сміх обірвався. Там, унизу, під ними простягалися лани, а дерева тягнулися гіллям до неба. Вони пролітали над горами і пагорбами, зі свистом проносилися над фйордами і морем. Одного разу вітер злетів так високо, що його проковтнула хмара. Кружляючи, він пірнав у білу хмару, немов у яєчний білок, збитий дерев’яною ложкою. Коли вони пролітали над океаном, хмари розчинилися, під ними були пляжі, ліси, поля пшениці.
І раптом — нічого.