— Якщо тролі не можуть заподіяти вам жодного лиха, чому ви їх так боїтеся? — заперечила дівчина. І враз щось у словах південного вітру привернуло її увагу. — Смертні? Я думала, тролі безсмертні!
— Роки для тролів тягнуться значно повільніше, аніж для людей. І я ще ніколи не чув, щоб троль помер від старості. Але є інші речі, які можуть їх убити, — сказав західний вітер.
Південний вітер знову закружляв над рештками колон, мабуть, обдумуючи слова дівчини.
— Наприклад?
— Наприклад, могутні чари, або зачарований меч, або дракони.
— Ох, — у дівчини не було нічого з переліченого.
— Поїж і відпочинь, — сказав їй південний вітер, дмухаючи крізь руїни і змушуючи сукню дівчини тріпотіти. — Завтра я віднесу тебе до свого брата.
— Дякую!
Попри те, що південний вітер був сильнішим за західний, летіти з ним було приємніше. Коли зазолотилася перша вранішня зоря, теплий вологий вітер, що пах екзотичними квітами, підняв її над верхівками напівзруйнованого стародавнього храму. Почуваючись так, немов летить на ложі із м’якого моху, дівчина закрила очі, і південний вітер-птах помчав над горами й долинами, перетинаючи океани та погойдуючись між верхівками дерев.
Як і під час подорожей з іншими вітрами, Роло сидів на спині вітру, але цього разу він час до часу підіймав голову та лапи і висолоплював язик назустріч вологому повітрю. Коли дівчина відкрила очі, то з приємністю помітила на своїх руках крапельки роси; щойно вітер шугонув уперед, вони покотилися уздовж її рук, немов намистини.
Однак невдовзі навіть ця подорож почала її стомлювати, вона закрила очі і заснула. Південний вітер ніс її усе вперед і вперед, день і ніч, аж поки з нього не залишився лише легенький вітерець, який заледве міг тримати форму. На останньому подихові він доніс її до засніженої кучугури, твердої, немов камінь, і посадив на вершечку.
— Брате, — слабким голосом привітався південний вітер.
Гучний голос північного вітру розколов снігову кучугуру на мільйони гострих і холодних діамантів, які розсипалися навсібіч. Дівчина падала все нижче і нижче в ущелину із голубого льоду та білого снігу. Коли вона приземлилась, Роло впав на неї; обом перехопило подих.
Північний вітер завив, застогнав і подув в ущелину, жбурнувши дівчину до стіни зі шкарубкого льоду. Дівчина вдарилась головою. Запанувала темрява.
Розділ 27
Коли вона повернулася до тями, то помітила, що лежить у печері зі снігу, підперта льодяним валуном. Перед нею було сіре, мов сталь, озерце, яке відкидало тьмяне світло у бік печерного склепіння. Поруч із озерцем, лише кілька кроків від дівчини, сидів морж. У нього було велике коричневе тіло та довгі жовті бивні.
— Якщо ти розлякаєш мені рибу, то я з’їм і тебе, і твого вовка, — сказав морж.
Тоді підняв своє незграбне тіло і безшумно зник у воді. Дівчина зрозуміла, що він поплив кудись за межі печери, бо більше не випірнув.
— Паскудний характер, — сказав Роло, сидячи поруч із нею. — Відколи вітер нас сюди приніс, я чув від цього моржа лише погрози та образи.
— Який вітер?
— Північний. Південний був надто слабкий.
— Як ти думаєш, північний вітер нам допоможе?
— Не знаю. Він не промовив до мене ні слова, — відказав Роло. — Але приніс нас і наші речі сюди.
Дівчина помітила, що хтось накрив її свиткою, та ще кількома шарами іншого одягу. Вона не була певною, хто саме це зробив: Роло чи північний вітер та хай там як, була йому вдячна. Адже тут панував надзвичайний холод.
Після польоту на південному вітрі її одяг став вологим. Й оскільки на морозі, він, звичайно, замерз, то став твердим і холодним. Вона підвелася, швидко переодяглася, хапаючи все, що траплялося до рук. Нічна сорочка опинилася зверху блузки, але дівчині на це було начхати. Також на ній було кілька спідниць та камізельок, і на додачу — біла свитка. Зрештою, ніхто, окрім Роло та моржа, її зараз не бачив, а якщо по правді, то ніхто, окрім Роло.
Ще до повернення моржа подув північний вітер. Крижаний вихор залетів до печери, відкинув її волосся назад, подув на одяг. Не встигла дівчина й рота відкрити, як він підняв її над землею і разом із Роло виніс їх та їхні речі з печери. Тоді поставив обох на твердій поверхні, поруч із водою, і відлетів собі. Дівчина роззирнулася довкола: від здивування у неї відвисла щелепа. Куди оком кинь — не було видно землі. Вона сиділа на великій брилі льоду, вкритій твердим снігом, що плавала у морі поруч з іншими льодяними брилами, сніжно-крижаними горами та колонами. От воно що! Та водойма у печері зовсім не була озерцем, то було море, що проступало крізь дірку в підлозі.