В повній тиші Ченк із Юмом вийшли з Зали.
***
Виходячи з Палацу Мудрих Рішень, Ченк і Юм мовчали. Обидва думали про трагічність і відповідальність того, що сталося. Мовчки сіли вони на свої аерофотелі* й, пов’язавши їх один до одного ланцюжками, безшумно піднеслися над вулицею.
– Куди?
– До Великого Заводу.
Вони тримали свої апарати на рівні десятих поверхів, бо обидва хотіли ближче придивитися до життя на залюднених вулицях, того життя, доля якого несподівано перейшла до їхніх рук.
Звичайний спокій великих вулиць останніми днями був помітно порушений – Центральна Обсерваторія подавала турботні звістки. Сонце раптом почало згасати швидше, і всі попередні розрахунки виявилися помилковими. Коло Мудрих Рішень ухвалило поширити по місту хвилі бадьорого настрою, але й через цю бадьорість струмкувала схвильованість і неспокій. От і зараз на великому майдані, коло високого згукоссавця,* гомонять голосно й нервово. Авто, метрополітени, аерофотелі й багато різних машин безшумно нишпорили по вулицях, і сьогодні їх наче більше, ніж завжди.
Юм всміхнувсь.
– Знаєш, Ченку, мені чогось спало на думку, що коли б оце виключити раптом всі згукоссавці, то від гуркоту, гомону й крику можна було б поглухнути, збожеволіти... Але ти не слухаєш мене?
Так, Ченк не слухав.
Глибоко замислений, дивився він крізь чисте, прозоре повітря на велетенські сонячні рефлектори над дахами хмародряпів, на високі шпилі конденсаторів сонячної енергії й думав, що все це має небавом загинути, що все це даремне, непотрібне... Земля вмирає...
І він міцно стиснув руку Юмові:
– Твоє Сонце... Тільки твоє Сонце...
Вони наближалися до Заводу.
Раптом десь з-за рогу виринув незграбний аерофотель. То був фотель Хронса, того самого Хронса, що так глузував з ідеї Юма, що йому така безглузда здавалася думка будувати нове Сонце. Ченк і Юм зразу взяли вгору, щоб уникнути неприємної зустрічи. Несподівано чують:
– Ченку, куди ж ви так швидко?
Жіночий голос. Вони здивовано глянули вниз. Поруч незграбного летів маленький, елегантний фотель,
– А я вже годину шукаю вас скрізь... Оце коли б не Хронс, то так були б і не зустрілися, – привітно гомоніла жінка.
Юм холодно глянув на Хронса, а Ченк промовив:
– Так, Ітто, я тільки-но із Ради. Гадав залетіти до Заводу, а там додому. Багато праці.
– Чула, чула. Мені Хронс все розповів. І за того дивака, що якесь нове сонце будувати збирається. Покажіть мені його, Ченку. Добре? Коли в його очах відбивається те сонце, тоді я...
– Не жартуйте, Ітто, – нахмуривши брови, серйозно мовив Ченк, – з цього сміятись неможна. І не дивака якийсь, а той великий вчений ось-тут перед вами. Прошу, – і він протяг руку в бік Юма.
– Вибачте, – зніяковіла Ітта, – але Хронс так кумедно оповідав мені про це, – і вона знову засміялася.
– Дуже радий, що це дало вам кілька веселих хвилин, – сухо відповів Юм. – То як, Ченку? Може, відстібнути твого фотеля, бо щодо мене, то я поспішаю.
– Не гнівайтеся, – зразу змінила тон Ітта. – Ченку, скажіть йому, ви ж знаєте, я не хотіла образити...
– Справді, Юме! То ж Хронсові вибрехеньки. Не можна це так приймати.
Ітта обережно, ласкавим тоном:
– Я хотіла, власне, запросити вас, Ченку, сьогодні ввечері на мій концерт... Я закінчила ту мелодію, початок якої вам так подобався. Пам’ятаєте? Я хотіла також і вас, Юме...
Ченк перебив:
– Так, Юме, хіба ти не чуєш чудових пахощів нових мелодій? Їх навіть зараз чути від Іттиних пальців...
– Мовчіть, не перехвалюйте, – перепинила Ітта, – я справді хотіла також запросити і вас, Юме, на мій концерт, не як винагорода за посміх...
Юм ввічливо схилив голову.
Потім вони з Ченком піднесли руки – останнє вітання – і полетіли далі.
____________________
А сонця, сонця в їх красі –
не чуть...
П. Тичина
А великому майдані стояли металеві велетні. Цупкими ногами вп’ялися вони у збитий ґрунт. Широкі стежки, залляті зеленою, якоюсь блискучою речовиною, вабили око. Поміж машин на невеличких газонах росли декоративні квіти дивовижної форми. На своїх надміру довгих стеблинах тяглися вони до сонячних рефлекторів в марній надії знайти в них життьові сили... Збавлене хлорофілу, біляве листя мляво звисало долу, а прозоро-кволі стеблинки безсило спиралися на штучні підпертя... Маленькі порохоссавці висмоктували з машин, з полив’яних стежок, з рослин найдрібніші порошинки. Було тихо, бо звукоссавці стояли біля кожної машини.