Вже поглядом ніхто не проводжає
Його, і слів не чутно співчуття.
Якщо без сина полудень минеш,
То в світі цім, як мить, лишень майнеш.
8
Чом музики ти прагнеш лиш сумної,
Хоч радість бачить радісне у всім,
Чом лиш печаль бринить тобі струною,
І навіть втіху ти знаходиш в цім?
Чи не тому, що ці чарівні звуки
В акорді дружнім докором звучать
Твоїй самотності, й сердечні муки
Як лікувати, вони ніжно вчать.
Завваж: акорд не встиг ще відзвучати,
Як інші уже линуть вслід за ним,
Неначе батько, син, щаслива мати
Співають пісню голосом одним.
Вливсь в дружний хор спів кожної струни:
Один ні в чім не матимеш ціни.
9
Чи не із страху за вдовині сльози
На холосте життя прирік себе,
Та якби вмер раптово, – що не в змозі
Ми передбачить – світ увесь тебе
Оплакав би – твоя вдова бездітна, –
Що по собі нащадка не лишив.
Вдова ж реальна не така невтішна:
В очах дітей для неї муж ожив.
Не пропада, лиш іншим дістається
Багатство, що спускає марнотрат, –
А молодість одквітне й не вернеться,
Нічим не надолужиш її втрат.
Не зможе той і інших полюбить,
Хто так своє покликання ганьбить.
10
Скажи по правді, чи когось ти любиш,
Хоч є немало люблячих тебе,
Та так бездумно молодість ти губиш,
Що ясно всім: не любиш ти й себе.
Ненавидиш себе й свої розтрати,
Та цим свою лиш множиш самоту.
Ти прагнеш той притулок зруйнувати,
Що лагодити мав би за мету.
Одумайся – й образи я забуду,
Не докори – лелій в душі любов,
Будь, яким є, відкинь з очей полуду
І стань до себе милосердним знов.
Ще в комусь повтори себе, молю:
Подвой красу, яку я так люблю.
11
Йдучи на спад, в потомстві ти зростаєш,
В своїх нащадках, що життя їм дав,
В красі їх юній знову розквітаєш,
Колишній дар твоїм здобутком став.
І мудрість, і краса, і поступ в цьому,
Без них – безумство, старість, смерть і тлін;
Не міг би світ здолать відчай і втому
Й за шість десятиліть вже б згинув він.
Хай ті, кого природа обділила,
Безликі й злі, безслідно пропадуть,
Ті ж, кому щедро все вона вділила,
Сторицею колись їй віддадуть.
Ти, мов печать, зразком їй мав служити,
Щоб і по смерті у відбитках жити.
12
Коли дивлюсь, як час годинник лічить,
Як світлий день в ніч чорну порина,
Й фіалка в’яне, що весні так личить,
Як скроні посріблила сивина;
Коли я бачу знов гаї безлисті,
Де в спеку тінь знаходили стада,
Й кива з возів у павутин намисті
Снопів остистих сива борода; –
Тоді я згадую про твою вроду,
Що і її загибель скоро жде.
А втім, краса дасть радо на це згоду,
Як бачить, що нова на зміну йде.
Час нищить помахом коси одним:
Залиш нащадків, щоб змагаться з ним.
13
О, будь собою! Ним ти можеш буть
Не довше, ніж живеш на цьому світі.
До смерті ж готуватись не забудь:
В кімсь повторись – нехай це будуть діти.
Тоді твоя не кінчиться краса,
По смерті не лишивши навіть згадку –
Вона в майбутнє перейде уся,
Твій образ повторивши у нащадку.
Хіба ж не милий нам батьківський дім,
Його ми від негод оберігаєм,
Від буревіїв і суворих зим,
В нім смерті подиху не відчуваєм.
Не будь лиш марнотратом, любий мій:
Ти батька мав – то й син хай має твій.
14
Хоч астрономію я поважаю,
Та зорі не повідають мені,
Чи недороду бути, чи врожаю,
Чумі, потопу, голоду, війні;
Погоду я й на день не передбачу,
Що буде завтра: вітер, дощ, роса;
Й сказать не зможу: успіх чи невдачу
Правителям віщують небеса.
В твоїх очах лиш вловлюю зізнання,