Так захід згаслий в вечоровій млі,
Як смуток цих очей твоє обличчя.
О, якби й серце ти вдягнуть могла
В цей траур, я забув би і про відчай,
Й про тугу, що, мов камінь, налягла.
Я б присягнувсь, що врода чорна теж,
Й потворне все, що випада з цих меж.
133
Я проклинаю серце, що завдало
Сердечних ран і другу, і мені –
Мене одного мучить тобі мало,
Вже й друг найліпший теж у цім вогні.
О, ти безжальна; ненаситне око
Твоє взялось потроїть муки ті:
Його, себе й тебе позбувсь жорстоко;
Я тричі втрьох розп’ятий на хресті.
Моє вже серце хай в твоїй в’язниці,
Але хоч серце друга пожалій;
Дай на поруки, визволь із темниці,
Хоч бути вартовим при нім звелій.
В твоїй в’язниці я, тож віддаю
Й те найдорожче, що в собі таю.
134
Отож він твій – і в цім вина моя;
Я у твого свавілля теж в закладі,
Щоб визволить того, хто другим я
Моїм вже став, та не в моїй це владі.
Не хочеш ти, та прагне й сам в твоїм
Полоні і надалі залишатись,
Бо поручився підписом своїм
За мене він, щоб боржником вважатись.
Лихварко зла, яке ненаситиме
У тебе серце: взять за борг красу!
Тепер і він той хрест важкий нестиме
З вини моєї, що і я несу.
Крім мене, і його ти маєш теж:
Він борг сплатив, а я не вільний все ж.
135
Між всіх бажань твоїх хай буде й Віль,[2]
Бо іменем своїм «бажання» значу;
Молю тебе: щоб зменшити мій біль,
До всіх бажань візьми й мене в додачу.
Невже притулку так і не знайти
В твоїй всесильній для моєї волі?
У свій Едем невільницю впусти,
Де затишок знаходять навіть кволі.
Як океан у повноводдя хвиль
Дощі приймає, в спеку марить ними,
В твої бажання хай ввіллється й Віль,
Нехай вони зіллються із моїми.
О, змилуйсь! Не жени мене звідтіль!
Бажання всі з’єднай в одному: Віль!
136
Коли душа твоя мою минає,
Ти поясни душі сліпій: я – Віль,
А волі все дозволено, хай знає,
Хоч не любов ще це, лиш тихий біль.
Хай Віль поповнить пристрастей скарбницю;
О, хоч скраєчку приголуб в собі:
Ніхто й не запримітить одиницю
У неозорій воль твоїх юрбі.
І в цій юрбі для інших хай незримим
Останусь я, та хочу буть одним
Для тебе лиш, тобою лиш любимим
Сьогодні – й вічно залишатись ним.
Всі волі злить в одну – візьми за ціль,
Тоді й мене полюбиш, бо я – Віль.
137
Сліпа любове, що зробила ти
Моїм очам: вже й зримого не бачать;
Краси не відрізнять від красоти,
Що краще й гірше – навпаки тлумачать.
Якщо вже зір все здатен спотворить:
Що в бухті став на якір, не в калюжі –
Чого ж мене так прагнеш підкорить
Й від серця вимагаєш теж ілюзій.
Як серцю стать галявина могла
За Всесвіту неміряні простори?
Як сяйвом для очей здалась імла
І за взірець краси – лице потвори?
Очам і серцю віри більш нема:
Їх пристрасть спотворила, мов чума.
138
Коли клянешся пристрасно і з блиском,
Вдаю, що вірю, бачачи брехню,
Стать мріючи в очах твоїх хлопчиськом,
Що за врожай приймає і стерню.
І, тішачись, що юним їй здаюся,
Хоч молодість змарнована давно,
Я лестощам повірить не боюся,
В цій грі лукавств я з нею заодно.
Для чого ж їй в неправді признаватись,
Й мені навіщо визнавать свій вік,
Якщо в любові головне – здаватись,
Й закохані рокам втрачають лік.
Брехні й лукавства поміж нас туман,
Та нам обом солодкий цей обман.
139
О, полюбить не змушуй мене, мила,
Твою несправедливість і обман,
Вже хай воює проти сили сила,
А лестю не нанось сердечних ран.
Скажи, що вже не любиш, та від мене
При зустрічі свій погляд не ховай;
2