Ніхто не озвався, поки ми роздивлялися виставлений напоказ циліндр. Я здогадався, що в ньому зберігається. Існує тільки один матеріал, який може бути таким важким, але все ж я з надзвичайним хвилюванням чекав, коли моє сподівання справдиться.
Це був ще один сувій із письмом, але йшлося не про шкіру. Сувій був суцільним згорненим листом чистого золота. Він був завтовшки в одну шістнадцяту дюйма, у вісімнадцять дюймів завширшки й у розгорненому вигляді мав вісімнадцять футів завдовжки. Він важив 1954 унції[15] і за своєю вагою мав би коштувати десь вісімдесят п’ять тисяч доларів. Золотих сувоїв було п’ять – отже, їхня загальна ціна становила чотириста двадцять п’ять тисяч доларів, але то була дрібниця супроти вартості змісту письма.
Дивовижно м’який метал розгорнувся дуже легко, ніби з радістю хотів повідомити нам стародавні таємниці. Літери були вирізані в металі з великою майстерністю гострим інструментом гравера, але світло, віддзеркалене від поверхні, засліплювало читача.
Усі ми зачаровано спостерігали, як Елдридж посипав блискучу поверхню ламповою сажею, а потім акуратно обтер рештки. Тепер кожна літера добре виділялася, чорна проти золотого тла. Він поправив окуляри й зосереджено схилився над нерозбірливими рядками пунічного письма. Він почав невиразно мурмотіти й шепотіти, тоді як ми зійшлися тісніше, як діти, коли їм розповідають казку у вечірній час.
Я думаю, що говорив від імені всіх інших, коли сердито вигукнув:
– Ради Бога, читайте цю гемонську річ!
Елдридж підвів голову й лукаво усміхнувся до мене.
– Це дуже цікаво.
Він тримав усіх нас у болісній напрузі протягом ще кількох секунд, поки запалював сигарету. Потім почав читати. Стало відразу очевидно, що ми вибрали найперший сувій і що Елдридж читає передмову автора:
– «Піди в мій склад і принеси звідти п’ятсот пальців найчистішого золота Опета. Виготови з нього сувій, який не зіпсується, щоб ці пісні могли жити вічно у словах нашого улюбленого Гая, сина Амона, верховного жерця Ваала, улюбленця Астарти, носія чаші життя й Сокирника всіх богів. Нехай люди читають його слова й радіють, як радів я, нехай люди слухають його пісні і плачуть, як плакав я, нехай його сміх відлунює протягом усіх років, а його мудрість нехай живе вічно».
Так говорив Ланнон Гіканус, сорок сьомий Великий Лев Опета, цар Пунта й чотирьох царств, правитель південних морів і управитель водних шляхів, володар трав’янистих рівнин і гір, що стоять за ними».
Елдридж перестав читати й подивився на наші напружені обличчя. Ми мовчали. Те, що ми прослухали, було далеким від сухих звітів, торговельних списків і наказів ради. Цей сувій був наповнений диханням, самою сутністю людей та їхнього краю.
– Оце так! – прошепотів Рал. – Вони мали чудового прес-агента.
Я відчув, як роздратування шкрябнуло мої нерви на таке непоштиве зауваження.
– Читайте далі, – сказав я, й Елдридж кивнув головою.
Він роздушив недопалок сигарети об попільничку, яка стояла біля його ліктя, й повернувся до читання. Він робив паузи лише для того, щоб відгорнути й посипати сажею новий фрагмент аркуша сувою, потім без перерви читав далі, а ми слухали, цілком заворожені. Години пробігали на метких ногах, поки ми слухали поеми Гая Бен-Амона, що звучали знову через дві тисячі років.
Опет народив свого першого філософа та історика. Слухаючи слова давно померлого поета, я відчував дивну спорідненість духу з ним. Я розумів його гордість і дріб’язкове самовдоволення, я захоплювався його відважним світобаченням, прощав йому надто широкий політ фантазії, очевидні перебільшення й перебував у полоні павутини тих історій, якими він обплутував мене.
Його історія почалася від того часу, коли Карфаген був оточений вовками Риму, коли він стікав кров’ю в облозі, а легіони Сціпіона штурмували його мури, знай повторюючи: «Карфаген мусить померти».
Він розповів нам, як Гасдрубал послав швидкий корабель понад узбережжям Середземного моря туди, де Гамількар, останній нащадок славетних Барка, родини, що давно відійшла від влади й політики, стояв із воєнним флотом у п’ятдесят сім великих кораблів з міста Гіпона, що на північноафриканському узбережжі; як оточений вождь кликав на допомогу, а супротивні вітри не дали йому одержати її. Сціпіон удерся в місто, й Гасдрубал помер із закривавленим мечем у руці, порубаний на шматки римськими легіонерами під великим вівтарем храму Ашмуна, що стояв на вершині пагорба.
Коли Елдридж зробив паузу, я озвався вперше за півгодини.
– Це дає нам першу дату. Третя пунічна війна й остаточне зруйнування Карфагена, сто сорок шостий рік до Різдва Христового.