<p>
Політичну сферу громадянського суспільства складає діяльність політичних партій, громадсько-політичних об'єднань, в яких індивіди реалізують свої політичні інтереси і через які вони вступають у політичне життя.</p>
<p>
Духовно-культурна система утворюється з відносин, що виникають на тлі духовно-культурних благ, діяльності відповідних інститутів, установ (освітніх, наукових, культурних, релігійних). Громадянське суспільство тісно пов'язане як з державою, так і з правом. Держава покликана створювати найоптимальніші умови для розвитку громадянського суспільства, не втручатись у сферу реалізації приватних інтересів, а розвинене громадянське суспільство, у свою чергу, є соціальною базою демократичної, правової соціальної держави.</p>
<p>
Інформаційна система складається з багаторівневих комунікаційних відносин між державою і громадянським суспільством, між владою і народом, а на нижніх рівнях – між органами місцевого самоврядування і територіальними громадами.</p>
<p>
Детально про складові частини громадянського суспільства йдеться у праці [54].</p>
<p>
У нашій країні у минулому громадянське суспільство було повністю одержавлено і як незалежний від держави суб'єкт не діяло. Громадянське суспільство було деформоване і знаходилося у стадії виродження. Надмірна влада держави придушувала самостійність громадських організацій, виявилася джерелом відчуженості індивіда, його незацікавленості в суспільних справах, пасивності. У тоталітарному суспільстві були майже повністю відсутні умови для проявів громадянського суспільства. Через монополію влади в руках партійних органів, неможливо було підпорядкувати державу суспільству, не відокремівши попередньо партію від держави. Відсутність основ громадянського суспільства не давала можливості окремому індивіду цілком реалізувати себе у всьому масиві суспільних відносин (ці процеси описано у праці [59]). </p>
<p>
Процес становлення громадянського суспільства в Україні реально почався ще до проголошення незалежності нашої держави. Фактично ці процеси певний час йшли паралельно – боротьба певної частини суспільства за незалежність України і практичне становлення перших структур майбутнього громадянського суспільства. </p>
<p>
Як правило, перші неформальні об'єднання громадян були дуже малочисельні - не більш кількох десятків учасників. Проте саме це і дозволяло учасникам таких груп забезпечити достатньо тісне, майже сімейне спілкування один з одним, якого так не вистачало багатьом з них в офіційних громадських організаціях. Саме таке спілкування, спільне обговорення тих або інших питань, спроби вирішити існуючі у суспільстві проблеми за допомогою нетрадиційних для радянської системи підходів і є основною формою діяльності неформальних об'єднань. У нових структурах немає чіткого розподілу на керівників і підлеглих, всі учасники є активістами спільного громадського руху. Немає і чітких організаційних структур, статутних положень, що регламентують діяльність організацій. Ця неформальність, одначе, нерідко призводить до міжособистих конфліктів і визначає вкрай низьку організованість нових громадських організацій.</p>
<p>
Однієї з причин виникнення неформальних організацій є більш особисті, індивідуалізовані відношення між їхніми учасниками, що добре видно у порівнянні з холодно-офіційним стилем спілкування наприкінці 80-х років у таких громадських організаціях, як, наприклад, комсомол або Радянський фонд миру. Друга причина появи “неформалів” - криза довіри до офіційної влади, утрата віри в те, що влада має змогу вирішувати ті або інші проблеми, які виникають у суспільстві. Крім того, соціальна структура суспільства весь час ускладнюється, і офіційні громадські організації просто не встигають за розвитком соціальних процесів. </p>
<p>
Після проголошення незалежності України розгорнулося подальше структурування громадських сил. Продовжувався достатньо складний процес створення громадських організацій, що відбивають у тієї або іншій мірі інтереси нових суспільних груп, у тому числі підприємницьких структур. </p>
<p>
Аналізуючи сьогоденні процеси політичного життя України, слід виходити зі специфіки пострадянського суспільства, на фундаменті якого відбувається розбудова нових політичних структур. Крім того, істотним за такого аналізу виявляється врахування й інших параметрів.</p>
<p>
По-перше, порівнюючи історичні обставини виникнення інститутів представницької демократії в західних країнах із сучасними українськими, необхідно визначити передумови, наявність або відсутність яких обумовлює плин цього процесу. По-друге, необхідно враховувати сучасний стан і особливості розвитку демократичних інститутів там, де вони існують вже давно. Так, “приміряючи” відомі з досвіду західних країн ознаки партій, парламентів, виборів, конституцій, опозицій тощо до вітчизняних реалій, необхідно не тільки зосереджуватись на нормативних моделях або на зразках, які не завжди відображають сьогодення західних суспільств. Насамперед нині вони піддаються дуже серйозним змінам, не враховувати які не можна. </p>
<p>
Очікування моменту визрівання наших політичних інститутів до рівня “класичних” моделей характеризує не тільки багатьох вітчизняних теоретиків і практиків, але й західних (тези про “незавершеність інституціоналізації партійної системи”, “початок становлення громадянських організацій”), нібито Україна повинна чекати завершення цих політичних процесів, повторюючи (хай навіть зі своєю специфікою) вже пройдений шлях, який країна тільки розпочинає.</p>
<p>
Між тим на початку XXI ст. неможливо повторити той розвиток, який був властивий демократичним системам минулого, за інших історичних обставин. Наприклад, якщо подивитись на умови виникнення громадянського суспільства на Заході, то стає очевидним, що нині таких обставин немає у жодній з країн світу, тим паче в Україні. Своєрідність історичної ситуації в Україні, як і в деяких інших пострадянських країнах, полягає в тому, що усвідомлена розбудова демократичних інститутів після класичної багатолітньої тоталітарної диктатури потребує водночас формування основ громадянського суспільства та відповідних соціальних інститутів. Дуже популярне порівняння сучасних посткомуністичних трансформацій з країнами Латинської Америки, що звільняються від наслідків різних видів диктатур, потребує врахування тієї обставини, що в жодній з цих країн, навіть за особливої жорсткості їх авторитарних режимів, не були зруйновані майже всі способи економічної та соціальної самодіяльності і групової ідентифікації, які історично склалися в них.</p>