— Це легко поправити. Розпорядіться, аби вам підготували папірець від мого імені, що ви мій особистий порученець. І будете тримати безперервно зв’язок зі мною.
— Взяти охорону?
— Про всяк випадок…
Жмеринка… Вона запам’яталася Петрушевичу хіба безконечністю залізничних ниток і тунелями під ними — він кожного разу там блудив… Так! Але Жмеринка, крім того, і… Торік, у січні, знавіснілі більшовики вибили звідтам загони Центральної Ради. То чи варто робити суд у цьому місті? Може, й ні. Проте пізно. Тарнавського і Шаманека вже доставили туди, інші поховались… Ще одне непокоїло: чим добереться Тимцюрак? Прямих доріг з Кам’янця-Подільського нема. Нема й прямої залізниці. Хіба через Могилів-Подільський. Дати йому авто? Е ні, а що сам при потребі буде робити? Хай їде потягом через Могилів-Подільський. Та й із судом не так уже спішно. Нехай трохи втихомириться стрілецтво. І все ж — на кого тепер покластися? Як на кого? Поставив же ти командувачем Микитку, на нього й покладайся. Микитка відважний, добра людина… Петрушевич переконував себе в одному, а вже знав інше. Йому донесли: стрілецтво ненавидить Микитку, особливо Ціріца.
«Що ж робити? — ламав-сушив голову Петрушевич. — Левицький у Відні… Голубович у Відні… Всі інші мої спільники у Відні… Може, й собі? Адже я зробив усе що міг. На більше не здатен. І взагалі більше нічого в Кам’янці-Подільському не можна зробити. Може, й собі до Відня? А там розпочати все заново…»
Він бився, наче муха об шибу. Виїздити? Застрелитись? А тут ще рознеслася чутка, що Петлюра збирається втікати до Румунії. В це можна було повірити. Петлюра в такій же самій безвиході, як і він, Петрушевич.
У той день, коли почався суд над Тарнавським і Шаманеком, знову застережливо появився Місьо Устимчик і знову добродушно, з довірою до Петрушевича попередив:
— Сьогодні може бути напад на Диктатуру.
— Звідки такі дані?
— Хіба вам мало того, що я знаю? — ображено сказав Місьо. — Як не хочете, то не слухайте.
Але Петрушевич послухав і звелів виставити довкола будинку посилену варту. Вечеряли при зброї. І хоча не було нападу, але тривога відчувалася на кожному кроці. Врешті-решт Петрушевич зважився… Вранці скликав всіх, хто працював під рукою. Але поводив себе так, наче нічого не сталося. Принаймні змусив себе поводитися саме так. Ніхто не повинен відчути його тривоги. Коли всі розсілися, Петрушевич довго дивився на них — на тих, хто служив йому вірою і правдою.
— Отже, помислимо розсудливо, — перервав свою мовчанку. — Галицька Армія конає в тифу. Денікін напирає, поляки стоять на Збручі, більшовики в Києві, на фронті нема чого їсти, грошей нема, — що будемо робити?
— Усунути Петлюру, змінити кабінет!
— Але сюди кожної хвилини можуть ввійти денікінці або навіть поляки, яких Петлюра, як мені стало відомо, запросив, щоб не віддати Кам’янця-Подільського денікінцям. — І Петрушевич повторив: — Що будемо робити?
— Виїздити! — вигукнув напівголосно Місьо Устимчик, що сидів у самому куточку залу, на останнім стільці.
До Петрушевича раптом наступила полегкість. Це були ті слова, які йому були потрібні. І хоча сказав їх не хтось із старшин, а звичайний шофер, але це якраз було те що треба, бо одразу всі зашуміли, навперебій заговорили, оголюючи напоказ свої мислі. Ніхто не осуджував Устимчика, всім потрібні були саме такі слова. І греблю прорвало…
— Виїздити!
— Але куди? — Петрушевич підняв правицю, аби якось вгамувати пристрасті.— Куди, скажіть-но, виїздити?
— Як і Петлюра, в Румунію!
— До чехів!
— А чому не у Відень?
— Відень — потім! Насамперед — геть звідси!
— Ну, куди? — нетерпляче допитувався Петрушевич.
— Спершу, може, в Чернівці…
— Правильно!
— У Чернівці!
— У Чернівці!!
— У Чернівці!!!
Петрушевич знов підняв правицю: замовкніть нарешті! На душі його запанував спокій. Адже все давно вирішено…
— Значить, будемо виїздити, — остаточно сказав. — Готуйтеся. Кожен одержить у їдальні ложку, виделку, столовий ніж і горнятко… Запасайтеся, у дорозі не буде.
Зал умить опустів. Залишився лише Місьо Устимчик. Витер гострого носика й приступив до Петрушевича.
— Які будуть розпорядження?
— Одне — готуй авто.
— Воно готове. І я давно готовий.
— Чекай вечора і розпорядися від мене, аби стрільці розвідали, чи нема на дорозі денікінців або поляків.
— Розпоряджуся…