— Дурниці? — перепитав Скарре. — А що як це тероризм? Релігійна війна проти християн. Мусульман. Пекло ж навколо. Чи оті, теє... латиноси, хіба вони червоних хусток не носять, га?
— Вони воліють зватися іспанцями, — зауважила Туріль Лі.
— Баски, — уточнив Халворсен, що сидів за столиком напроти Ули Лі.
— Що?
— Корида. Сан-Фермін в Памплоні. Баскська держава.
— ЕТА! — вигукнув Скарре. — Трясця, як же ми про них забули?
— Тобі б кіносценарії писати, справді, — встряла Туріль. Цього разу Ула Лі голосно розреготався, але, як завжди, ані пари з вуст.
— Сиділи б зі своїми грабіжниками банків, — бовкнув Скарре, натякаючи, що Туріль Лі та Ула Лі, які не були ані подружжям, ані хоч якимись родичами, прийшли з відділу крадіжок.
— От тільки терористи зазвичай беруть на себе відповідальність, — мовив Халворсен. — У чотирьох справах, які прислали з Європолу, йдеться про hit-and-run[22], по яких жодних зачіпок, мовчання. Й жертва, зазвичай, мала рильце у пушку. Жертви у Загребі — серби, з яких зняли звинувачення у військових злочинах, вбитий у Мюнхені зазіхав на гегемонію місцевого короля торгівлі людьми, а паризький небіжчик був педофілом, що вже мав дві судимості.
Зайшов Харрі Холе, тримаючи у руках чашку. Лі та Лі, наливши собі кави, пішли геть. Халворсен зауважив, що дехто з колег саме так реагував на появу Харрі. Інспектор сів, замислено насупившись. Халворсен й таке зауважив.
— Двадцять чотири години майже вичерпано, — мовив Халворсен.
— Так, — відповів Харрі, дивлячись у свою досі порожню чашку.
— Щось не так?
Харрі завагався.
— Не знаю, я зателефонував у Берген Б’ярне Мьоллеру. Гадав, він підкаже щось конструктивне.
— Й що він підказав?
— Загалом, нічого. Складається враження... — Харрі добирав слушне слово: — ...наче йому самотньо.
— Хіба родина не з ним?
— Мабуть, приїдуть згодом.
— Неприємності?
— Не знаю. Гадки не маю, жодної.
— Що ж тебе непокоїть?
— Він п’яний був, ось що.
Халворсен сіпнув чашку, хлюпнув каву.
— Мьоллер напідпитку, на роботі? Жартуєш?
Харрі змовчав.
— Може, йому було зле, чи... — поспіхом припустив Халворсен.
— Я за голосом п’яного чую, Халворсене. Треба їхати у Берген.
— Зараз? Ти ж очолюєш розслідування убивства, Харрі.
— Я упораюсь за добу: туди й назад. Прикриєш тил, Халворсене.
Халворсен посміхнувся.
— Чи ти старієш, Харрі?
— Старію? До чого це ти?
— Старієш і стаєш людяним. Вперше чую, щоб ти віддав перевагу живому перед мертвим. — Зауваживши вираз, якого набуло обличчя інспектора, хлопець враз пошкодував про сказане. — Я не мав на увазі...
— Гаразд, пусте. — Харрі підвівся. — Дістань перелік пасажирів, які відлітають чи прилітають з Хорватії. Спитай у поліції аеропорту Осло, чи потрібен запит поліцейського юриста. Якщо знадобиться судова постанова, поїдь і добудь. Коли матимеш списки, зателефонуй Алексові у Європол, попроси, щоб перевірив для нас імена. Перекажи, що це моє прохання.
— Певен, що він не відмовиться?
Харрі кивнув.
— А ми з Беатою тим часом поговоримо з Юном Карлсеном.
— Он як?
— Дотепер він розповідав нам про Роберта лише зворушливі оповідки. Гадаю, він має й дещо інше.
— А чому ти не береш мене з собою?
— Тому що, на відміну від тебе, Беата відчуває, коли люди брешуть.
Глибоко зітхнувши, він піднявся сходами у ресторан «Бісквіти».
На відміну від учорашнього вечора, там було майже незалюднено. Той самий офіціант стояв, прихилившись до одвірка. Подібний до Джорджі, кучерявий, блакитноокий.
— Hello there, — привітався офіціант. — Я не відразу вас упізнав.
Він закліпав очима, спантеличений, що його таки впізнали.
— За вашим пальто, — мовив офіціант. — Надзвичайно елегантне. Верблюже?
— Сподіваюся, — відповів він посміхаючись.
Офіціант, засміявшись, поклав йому руку на плече. Він не зауважив переляку у погляді, тож вирішив, що офіціант не має ніяких підозр. Й дуже сподівався, що поліція ще не навідувалася й не знайшла зброю.
— Обідати не буду, — мовив він. — Просто хотів скористатися туалетом.
— Туалетом? — перепитав офіціант, силкуючись перехопити його погляд. — Туалетом прийшли скористатися? Невже?
— Я на хвильку. — Офіціант поруч викликав у нього зніяковіння.
— На хвильку. I see. Розумію.
У туалеті ані душі. Пахне милом. Але не свободою.
Милом запахло ще дужче, коли він, піднявши кришку контейнера над мийкою, закотивши рукав, устромив руку в холодну рідоту. У голові промайнуло: а раптом вони змінили контейнер? Та ось намацав пальцями зброю. Він повільно витягнув її, мило, наче довгі зелені щупальця, потяглося у мийку. Вимити, змастити — й пістолет знову стане до ладу. В обоймі ще є шість патронів. Він квапливо почав ховати зброю у кишеню пальта, коли двері розчинилися.
— Hello again, — прошепотів офіціант, широко посміхаючись. Але, щойно зауважив пістолет, усмішка на його губах застигла.
Встромивши пістолета у кишеню, він пробурмотів «good bye» й просунувся у вузьку пройму у дверях повз офіціанта. Він відчув на обличчі його подих, відчув доторк стегон.
Лише опинившись на морозі, він зауважив, що серце калатає. Ніби з переляку. Кров линула жилами, роблячи його гарячим та легким.
Юн Карлсен саме вийшов з парадної, коли Харрі під’їхав на Гетеборггата.
— Зараз? — перепитав Юн, спантеличено глянувши на годинник.
— Я прибув зарано, — мовив Харрі. — Моя колега ось-ось приїде.
— Чи я встигну купити молока? — Юн був одягнений у тонку куртку. Волосся щойно зачесане.
— Звісно. Певна річ.
Найближча крамниця стояла на розі через дорогу. Поки Юн ходив купувати літровий пакунок знежиреного молока, Харрі наче зачарований дивився на безліч ялинкових прикрас поміж туалетного паперу та пакунків з кукурудзяними баранцями. Жоден з них не коментував газетну ятку біля каси, де яскраві заголовки на перших шпальтах повідомляли про убивство на Егерторг. «Дагбладет» надрукувала на першій шпальті фрагмент зернистого, розпливчастого знімка присутніх на майдані, який зробив Ведлоґ, з окресленою червоним головою й написом: «Чоловік, якого шукає поліція».
Вони вийшли на вулицю. Юн зупинивсь коло рудого жебрака, що мав довгі вуса, як було модно у сімдесяті. Довго порпався у кишені, нарешті добув монетку й кинув у коричневий паперовий стаканчик.
— Я небагато чим можу вас почастувати, — мовив Юн до Харрі. — Кава вже давненько стоїть у кавоварці, тож, певно, смакує, ніби асфальт.
— Чудово, саме таку я полюбляю.
— І ви теж? — Юн похмуро посміхнувся. — Ой! — Він схопився за голову, озирнувся до жебрака й здивовано спитав: — Ти чого грошима розкидаєшся?
Жебрак сердито пирхнув у вуса й голосно гримнув:
— У нас лише вжиткову копійку беруть. Красно дякую!
Помешкання Юн Карлсен мав достоту таке саме, як Теа Нільсен. Чисте, впорядковане, але за інтер’єром, безперечно, парубоцьке. Харрі вмить зауважив три речі. По-перше, старі, утім доглянуті меблі придбали там, де й він придбав свої. У «Елеваторі», на Уллеволсвейєн. По-друге, Юн не відвідував виставки, яку рекламував поодинокий постер на стіні у вітальні. По-третє, їв він здебільшого за низеньким столиком перед телевізором, а не за столом у відмежованій кухоньці. На напівпорожній книжковій полиці стояла світлина чоловіка у формі Армії спасіння, він владно дивився у порожнечу.
— Чи це не ваш батько? — спитав Харрі.
— Так, — відповів Юн, добув з шафки дві чашки й налив кави із закопченого скляного горняти з кавоварки.
— Ви схожі.
— Дякую. Сподіваюся, так і є. — Він поставив чашки на журнальний столик, а молочний пакунок — на численні кільця й розмиви, які свідчили, що саме тут «трапезували». Харрі мав на думці спитати, як батьки сприйняли звістку про Робертову смерть, але передумав.