Один телефонний дзвінок — і вона домовилася про зустріч.
Весняної ясної днини вона поїхала на зустріч у штаб-квартиру Армії спасіння.
Її зустрів командувач, Давид Екхоф, за кілька секунд Рагнхільд усвідомила, що його ґречність приховує властолюбного вожака зграї, з тих, що вона завиграшки придомашнювала, тож вирішила, що все піде легко. Він провів її у нарадчу кімнату, де подавали вафлі й навдивовижу гидку каву, окрім них, у кімнаті були присутні ще трійко співробітників — літній чоловік та двоє молодших колег. Літній мав звання підполковника, був головним управителем і незабаром йшов на пенсію. Один з молодших, Рікард Нільсен, сором’язливий парубок, враз показав подібність до Мадса Гільструпа. Утім ця подібність була дрібницею у порівнянні з шоком, якого вона зазнала, знайомлячись з іншим молодиком. Він, ласкаво посміхаючись, потиснув їй руку й назвався Юном Карлсеном. Й річ не у високій згорбленій постаті, не у відкритому хлоп’ячому обличчі, не у м’якому голосі, а в очах. Він дивився просто на неї. Усередину її єства. Достоту, як дивився він. Як дивився Юханнес.
На початку зустрічі, коли головний управитель повідомив, що за найскромнішими підрахунками є один мільярд крон, значна частина котрого — прибутки від двохсот тридцяти об’єктів нерухомості, що є у володінні Армії по всій країні, вона сиділа, мов зачарована, силкуючись відвести очі від хлопця. Від його волосся, від рук, що тихо лежали на столі. Його плечі зовсім не розтягували чорну форму, яка чомусь Рагнхільд ще з дитячих років нагадувала про літніх чоловіків та жінок, які співають другим голосом у триголосних святих поспів’ях, які всміхаються, хоч і не ймуть віри ні в яке життя до смерті. Вона вважала, — хоч і несвідомо, — що у Армію спасіння йдуть ті, хто не знайшов собі іншого місця, простодушні, не надто товариські й не надто метиковані, ті, з якими не хотіли бавитися решта дітей, тож вони гадали, що Армія — це товариство, де навіть вони спроможні відповідати потрібним вимогам — співати другим голосом.
Коли головний управитель доказав, Рагнхільд, подякувавши, відкрила течку, взяла аркуш паперу й підсунула через стіл командувачеві.
— Ось наша пропозиція, — мовила вона. — З неї зрозумієте, яка нерухомість нас зацікавила.
— Дякую, — мовив командувач і глянув на аркуш паперу.
Рагнхільд намагалася прочитати його реакцію за обличчям. Але збагнула, що це небагато важить, адже окуляри для читання так і лежали перед ним на столі.
— Наш фахівець вивчить її і зробить свій висновок, — вів далі командувач, усміхаючись і передаючи папірець далі. Юнові Карлсену. Рагнхільд зауважила, що обличчя у Рікарда Нільсена мимохіть сіпнулося.
Вона поклала перед очима Юна свою візитівку.
— Якщо матимете питання — зателефонуйте, — мовила вона, відчуваючи його погляд, ніби дотик до тіла.
— Дякую, що завітали, пані Гільструп, — командувач Екхоф ляснув у долоні. — Обіцяємо відповісти протягом... Юне?
— У найкоротший термін.
— У найкоротший термін, — повторив командувач, доброзичливо посміхаючись.
Усі четверо провели її до ліфта. Мовчки стояли, чекаючи на ліфтову кабінку. Коли двері поповзли убік, вона, ледь прихилившись до Юна Карлсена, тихо промовила:
— Коли забажаєте. Телефонуйте на мобільний.
Вона намагалася перестріти його погляд, прагнучи ще раз відчути його, але часу забракло. Дорогою вниз, на самоті, Рагнхільд Гільструп відчувала рвучкі, болісні удари пульсу й мимохіть затремтіла.
За три дні він, перетелефонувавши, відповів заперечно. Розглянувши пропозицію, вони вирішили не продавати. Рагнхільд із запалом почала доводити переваги запропонованої ціни, підкресливши вразливі позиції Армії на ринку нерухомості, що справи з нерухомістю вели непрофесійно, що вони втрачали кошти через неприбуткові об’єкти й що їм слід диверсифікувати свої вкладення. Юн Карлсен слухав не перебиваючи.
— Дякую, — мовив він, коли вона договорила, — що ви, пані Гільструп, так ретельно вивчили питання. І як економіст я, безперечно, не можу відкидати ваші висновки. Одначе...
— То у чім річ, розрахунки непомильно свідчать, що... — Вона голосно дихала у слухавку.
— Одначе тут є ще й людський аспект.
— Людський?
— Пожильці. Люди. Старі, котрі прожили там все життя, солдати Армії, які зараз є пенсіонерами, біженці, люди, що потребують захисту. Ось що я маю на увазі. Ви викинете їх на вулицю, щоб, відремонтувавши ці квартири, здавати їх чи продати з вигодою. Як ви кажете, розрахунки непомильні. Для вас цей бік справи є першочерговим, адже так? Але чи станете ви на мій бік?
Вона затамувала дихання, потому повела:
— Я...
— Чи хочете ви навідатися туди, зустрітись з кимось з тих людей? — встряв він. — Може, тоді ви краще зрозумієте.
Захитавши головою, вона промовила:
— Мені б хотілося прояснити ймовірні непорозуміння через наші наміри. Чи ви маєте вільний вечір у четвер?
— Так, але...
— Зустріньмося у «Цукерні».
— А що це таке «Цукерня»?
Вона мимоволі посміхнулася.
— Ресторан у Фрогнері. Скажімо, так, таксист знає дорогу.
— Якщо це у Фрогнері, то я доїду велосипедом.
— Гаразд. До побачення.
Вона покликала на нараду Мадса та свекра й доповіла про результати.
— Скидається на те, що цей консультант — ключ до всього, — мовив Алберт Гільструп. — Якщо ми перетягнемо його на свій бік, добудемо нерухомість.
— Але ж я кажу, що його геть не цікавить ціна, яку ми платитимемо.
— А я кажу — зацікавить, — відрізав свекор.
— Ні, не зацікавить.
— Йдеться про Армію спасіння, а не про нього особисто. Там він може скільки заманеться розмахувати своїм моральним прапором. Треба звернутися до його власної жадоби.
Рагнхільд похитала головою:
— З ним так не вийде, він... він не з таких.
— Всі мають свою ціну, — зажурено усміхаючись, мовив Алберт Гільструп й поводив у неї перед очима пальцем, наче маятником метронома. — Армія спасіння зросла на пієтизмі, а пієтизм був для людей практичних підходом до релігії. Тому він набув такої популярності тут, на обрідній Півночі: спочатку хліб, потім молитва. Пропоную два мільйони.
— Два мільйони? — Мадсові аж повітря забракло. — За... за згоду продати?
— Лише у разі, якщо згода буде, звісно. — No cure, no рау»[32].
— Хай там як, а кошти шалені, — заперечив син.
Не дивлячись на нього, свекор відповів:
— Шаленство тут лише в однім — що спромоглися скоротити сімейні статки у час, коли спостерігався підйом.
Мадс Гільструп двічі роззявив й стулив рота, беззвучно, мов риба в акваріумі.
— Цей консультант не наважиться торгуватися за ціну, якщо вважатиме першу пропозицію занизькою, — мовив свекор. — Треба нокаутувати його першим же ударом. Два мільйони. Яка твоя думка, Рагнхільд?
Рагнхільд повільно кивнула, уткнувшись поглядом у вікно, бо їй не ставало сил дивитися на чоловіка, котрий, опустивши голову, сидів у тіні, якої не сягало світло від настільної лампи.
Коли вона увійшла до ресторану, Юн Карлсен уже сидів за столиком, чекаючи. Здавався меншим, ніж вона пригадувала, мабуть, через те, що не вдягнув форми, а напнув мішкуватий костюм, який придбав, найімовірніше, у «Фретексі». А може, почувався ніяково у фешенебельній ресторації. Підводячись, щоб привітатися з нею, він перекинув вазу із квітами. Разом вони порятували квіти й розсміялися. Потім побалакали про те про се. Коли він спитав, чи має вона дітей, вона лише похитала головою.
Чи має вона дітей? Ні. Але, можливо, він має... Ні-ні.