Харрі встромив ключа у замок.
І збагнув, що то за звук. Цокання.
Він враз озирнувся, уп’явся очима у замети. Там щось виблискувало. Скло.
Харрі повернувся й підняв годинник. Скло у Мьоллеровому подарунку, як дзеркало, жодної на ньому подряпинки. Й іде несхибно. На дві хвилини уперед, на відміну від його власного. Як там казав Мьоллер? Що він устигне завчасно, якщо гадатиме, що запізнюється.
Розділ 14. Ніч проти п’ятниці, 18 грудня. Темінь
Батарея у кімнаті відпочинку тріскотіла, наче у неї кидалися дрібними камінцями. Тепле повітря тремтіло над коричневими пропаленими плямами на шпалеровій мішковині, від яких відгонило нікотином, клеєм та жирним смородом людей, котрі колись мешкали тут. Оббивка на канапі кололася навіть крізь штани.
Попри сухий, тріскотливий жар від обігрівачів, він тремтів невпинно, дивлячись в екран телевізора, що прикріпили на настінному кронштейні. Показували новини, він упізнав кадри з майдану, але не второпав ані слова. В іншому кутку у кріслі сидів стариган, палячи погано напхані самокрутки. Коли недопалок обпікав чорні пучки пальців, він швидко добував з коробки два сірники, затиснувши недопалок, палив далі, поки не обпалював губи. На столі в кутку стирчала прикрашена іграшками ялинкова верхівка, що намагалася виблискувати.
Він згадував різдвяний обід у Далі.
Трапилось це за два роки після війни, коли серби пішли, залишивши те, що колись звалося Вуковар. Хорватська влада поселила всіх у готелі «Інтернаціональ» у Загребі. Він у багатьох розпитував, що трапилось із родиною Джорджі, і якось зустрів біженця, який розповів, що мати Джорджі померла під час облоги, а батько і Джорджі переїхали у Даль, маленьке прикордонне містечко неподалік Вуковара. На другий день Різдва він дістався потягом до Осієка, а звідти — до Даля. Побалакав з кондуктором, і той сказав, що потяг дійсно піде далі, у Борово, там кінцева станція, й повернеться у Даль о пів на сьому. О другій він зійшов з потяга у Далі. Питаючи дорогу, знайшов адресу: невисокий міський будиночок, сірий, як і решта міста. Увійшов у під’їзд, знайшов потрібні двері, перш ніж зателефонувати, помолився, щоб вони були вдома. Коли у квартирі почулися легкі кроки, серце закалатало.
Відчинив Джорджі. Він не надто змінився. Зблід, але мав такі самі кучері, й світлі очі, й губи сердечком, котрі завжди нагадували йому янголятко. Лише посмішка з очей згасла, ніби лампа перегоріла.
— Не пізнаєш мене, Джорджі? — спитав він згодом. — Ми мешкали в одному місті, вчилися в одній школі.
Джорджі насупився.
— Невже? Стривай. Голос. Ти, мабуть, Серж Долач. Звісно, ти так швидко бігав. Боже, як же ти змінився! Так утішливо зустріти знайоме з Вуковара обличчя. Адже всі пороз’їжджалися.
— Але не я.
— Так, не ти, Сержу.
Джорджі обійняв його, довго притискав до себе, так, що він відчув, як тепло просочується у змерзле тіло. Потім він впустив його у квартиру.
За вікном спадали сутінки, а вони сиділи у по-спартанському умебльованій кімнатчині, розмовляючи про все, що трапилось за цей час, про знайомих з Вуковара й про те, як у них склалася доля. Коли він спитав, чи пригадує Джорджі пса Тінто, той ніяково посміхнувся.
Потім він сказав, що скоро прийде батько. Може, Серж з ними пообідає?
Він поглянув на годинник. Потяг буде тут через три години.
Батько дуже здивувався, що до них прийшов гість з Вуковара.
— Це Серж, — мовив Джорджі. — Серж Долач.
— Серж Долач? — перепитав батько, дивлячись на нього пильним поглядом. — Чомусь я тебе знаю. Гм. Може, знався із твоїм батьком? Ні?
Стемніло, вони посідали за стіл, батько дав їм великі білі серветки. Він зняв червону хустинку, зав’язав на шию серветку. Батько прочитав коротку молитву, перехрестився, поклонився єдиній світлині в рамці на стіні — портретові жінки.
Джорджі з батьком узяли столові прибори, а він, нахилившись, промовив:
— Хто це гряде до Едому, у червоних ризах із Боцри? Хто Той пишний в убранні Своїм, що в величі сили Своєї врочисто гряде? Це Я, що говорить у правді, що владний спасати.
Батько здивовано глянув на нього. Потім передав тарелю із безкровними великими шматками м’яса.
Обідали мовчки. Лише хисткі віконниці дрижали від вітру.
Після м’яса — солодке. Palačinka, тонкі млинці з варенням та шоколадним соусом. Він не куштував їх, відколи був дитиною у Вуковарі.
— Призволяйся ще, любий Серже, адже сьогодні Різдво.
Він зиркнув на годинник. Потяг за півгодини. Вже час. Він відкашлявся, знявши серветку, підвівся:
— Ми з Джорджі згадали всіх, кого знали у Вуковарі. Лише про одну людину ми ще не згадали.
— Невже? — здивовано промовив батько й посміхнувся: — Про кого ж, Серже?
Він ледь повернув голову, тож тепер дивився на нього одним оком. Наче силкувався роздивитися щось, до чого не спроможний дотягнутися рукою.
— Його звали Бобо.
По очах батька Джорджі стало очевидно, що він усе зрозумів. Може, навіть сподівався цього. А він почув відлуння власного голосу, що гучною луною прокотилося у голих стінах:
— Ти сидів у джипі й показав на нього сербові-коменданту. — Він ковтнув слину. — Бобо помер.
У кімнаті запала тиша, батько поклав виделку.
— То була війна, Серже. Ми всі помремо. — Він промовив цю фразу спокійно. Майже зі смиренням.
Батько та Джорджі сиділи не ворушачись, а він добув з-за пояса пістолет, прицілився через стіл й натиснув на курок. Коротке сухе хлопання — батькове тіло здригнулося, ніжки стільця дряпнули долівку. Батько нахилив голову, поглянувши на отвір у серветці на грудях. Потім на білій серветці проступила червона пляма крові.
— Поглянь на мене, — мовив він, і батько машинально звів очі.
Другий постріл залишив чорний отвір у його чолі, й він упав головою у таріль з млинцями.
Він озирнувся на Джорджі: той сидів, роззявивши рота, щокою стікала червона цівка. Лише за мить він збагнув, що то було варення з батьківського млинця, й знов запхнув пістолет за пояс.
— Застрели й мене, Серже.
— До тебе я не маю претензій. — Він вийшов у передпокій, взяв з вішалки куртку.
Джорджі вийшов слідом.
— Я помщуся. Знайду тебе й уб’ю, якщо ти мене не прикінчиш.
— А як ти мене знайдеш, Джорджі?
— Ти не сховаєшся, я ж знаю, хто ти.
— Невже? Ти гадаєш, я Серж. Але Долач був рудий та вищий за мене. Я не бігаю, Джорджі. Добре, що ти не пізнаєш мене. Отже, можна залишити тебе серед живих.
Він, міцно поцілувавши Джорджі у губи, розчинив двері й пішов геть.
Про вбивство написали у газетах, але нікого не розшукували. А три місяці по тому мати розповіла, що якийсь хорват приходив просити допомоги. Багато заплатити він не в змозі, але родина спромоглася назбирати певні кошти. З’ясувалося, що серб, який під час війни закатував його брата, мешкає неподалік. І він від когось почув про Маленького Спасителя.
Старий обпалив недопалком пучки й голосно вилаявся.
Він підвівся, вийшов до стійки адміністратора. За спиною у хлопця за склом стояв червоний прапор Армії спасіння.
— Could I please use the phone?[33]
Хлопець недовірливо зміряв його поглядом.
— Якщо місцева розмова, то прошу.
— Так, місцева.
Хлопчина кивнув на тісну конторку за спиною, він пройшов туди. Сів біля столу, дивлячись на телефон. Згадав голос матері. Засмучений, зляканий, але водночас ласкавий і теплий. Як обійми. Підвівся, зачинив двері й швидко набрав номер «Інтернаціоналя». Вона не була на місці. Повідомлення він не залишив. Двері розчинилися.
— Зачиняти двері заборонено, — мовив хлопець, — зрозуміли?
— Зрозумів. Даруй. Маєш телефонний довідник?