Юн покрутився у ліжку, заплющився. Краще б поспати. Заснути й забути. Якщо вийде. Його вже огортала дрімота, коли він ніби відчув подув. Інстинктивно розплющився, озирнувся. Проти тьмяного зеленого світла від напису «Вихід» побачив, що двері зачинено. Пильно вдивляючись у тіні, затамував подих і прислухався.
Мартіна стояла у темряві біля вікна своєї оселі на Соргенфрігата, де теж було знеструмлено. Й все-таки вона розгледіла внизу машину. Мабуть, Рікардова.
Рікард не намагався поцілувати її, коли вона вийшла з авто. Лише дивився псячим поглядом й розповів, що стане новим головним управителем. Усі ознаки очевидні. Позитивні ознаки. Його оберуть. І погляд був дивовижно непохитним. Чи вона теж так гадає?
Вона сказала, що він, безперечно, буде добрим управителем, узявшись за руків’я на дверцятах, чекаючи на дотик. Але нічого не трапилось, й за мить вона вже стояла на тротуарі.
Мартіна зітхнула, добула мобільний і набрала номер, який він дав їй.
— Слухаю. — Голос Харрі у слухавці лунав геть інакше. А може, він просто вдома й розмовляє по-домашньому.
— Це Мартіна.
— Привіт.
Не збагнути, зрадів чи ні.
— Ви просили поміркувати, — мовила вона. — Чи не питав хто про розклад чергувань. Про Юнове чергування.
— Слухаю.
— Я поміркувала.
— І що?
— Ніхто не питав.
Тривале мовчання.
— І ви зателефонували, щоб сказати про це? — Голос був теплий, хриплуватий, наче після сну.
— Так, а не треба було?
— Треба, звісно, треба. Дякую за допомогу.
— Нема за що.
Вона заплющилась. Зачекала й знов почула його голос.
— Чи ви... добре доїхали?
— Так. Світла немає.
— Тут теж. Скоро засвітять, мабуть.
— А якщо ні?
— Тобто?
— Почнеться гармидер?
— Чи вам часто приходять такі думки?
— Трапляється. Мені видається, що інфраструктура цивілізації набагато недосконаліша, ніж ми зазвичай вважаємо. Як на вашу думку?
Він довго мовчав, потім відповів:
— Гадаю, всі системи, на які ми сподіваємося, у будь-яку мить може замкнути, й тоді ми опинимося у мороці, де нам не стануть на захисті ані закони, ані правила, де верховодить мороз та хижі звірі, й кожен мусить піклуватися про свою шкуру самотужки.
— Гм. Не надто годяща оповідка для дівчат проти ночі. Як на мене, ви, Харрі, — неабиякий дистопік[35].
— Авжеж. Я поліцейський. Добраніч.
Він поклав слухавку, перш ніж вона спромоглася відповісти.
Харрі скрутився під ковдрою, уп’явши погляд у стіну.
Температура у квартирі різко знизилася.
Міркував Харрі про небо за вікном. Про Ондалснес. Про діда. І про матір. Про похорон і про вечірню молитву, котру вона шепотіла лагідно-прелагідно: «Господь — наша фортеця». Але у швидкоплинну невагому мить, що передує сну, згадав про Мартіну, про її голос, що досі дзвенів у вухах.
Телевізор у вітальні, застогнавши, прокинувся, загудів. У коридорі засвітилося, крізь розчинені двері спальні світло осяйнуло обличчя Харрі. Він уже спав.
За двадцять хвилин задзеленчав телефон. Розплющившись, вилаявся. Тремтячи з холоду, почвалав у передпокій і взяв слухавку.
— Кажіть. Тільки тихо.
— Харрі?
— Хто ж іще? Що маєш, Халворсене?
— Трапилося дещо.
— Дещо чи багато?
— Багато.
— Хай йому грець.
Розділ 15. Ніч проти п’ятниці, 18 грудня. Замах
Сайл ловив дрижаки, стоячи на стежині, що йшла берегом Акера. Трясця б тому албанцеві! Попри мороз, річка не була скута кригою, й від темної води морок під чавунним мостом густішав. Дванадцятирічним — а зараз Сайлові вже виповнилось шістнадцять, — Сайл разом з матір’ю переїхав сюди із Сомалі. У чотирнадцять він почав торгувати гашишем, а з минулої весни — героїном. Хукс знов його обкрутив, тож, найпевніше, він простирчить тут цілісіньку ніч, нічого не продавши. Десять грамів. Якби мав вісімнадцять років, пішов би на Плату й запродав їх там. Але на Платі неповнолітнім дилерам зась, лягаві враз скрутять. Отут, біля річки, їхня територія. Загалом саме неповнолітні хлопчаки-сомалійці продавали геру клієнтам, які чи то самі були неповнолітні, чи то мали якісь інші причини не показувати носа на Платі. Грець би з тим Хуксом, але ж, як на лихо, грошенята потрібні, хоч плач!
На стежці вигулькнув перехожий. Це не Хукс, бо той досі накульгує: добряче йому тоді натовкли боки за розбавлений амфетамін. Ніби існує якийсь інший. На лягавого наче не схожий. І на наркомана теж, хоч одягнений у таку, як у них, синю куртку. Сайл роззирнувся. Навколо, окрім них, ані душі.
Коли чоловік наблизився, Сайл вийшов з тіні під мостом.
— Дозу?
Перехожий, ледь посміхнувшись, захитав головою, намірившись йти далі. Але Сайл заступив шлях. Він був кремезний, як на свій вік. Та ще й з ножем. Достоту як у фільмі «Рембо. Перша кров» — з гніздом для компаса й ліскою для риболовлі. Безмаль тисяча крон у армійській крамниці. А він у друзяки придбав за триста.
— Придбаєш чи лише заплатиш? — спитав Сайл. Зубчасте лезо виблискувало проти світла вуличного ліхтаря.
— Excuse me?
Іноземною шпрехає. У цьому Сайл не спец.
— Money. — Сайл чув, як його власний голос зривається до крику. Грабуючи людей, він, сам не знаючи чому, завжди сердився. — Now![36]
Іноземець кивнув, підвівши ліву руку, мовляв, не хвилюйся, а правою поліз за пазуху. Й умить висунув. Сайл зреагувати не встиг, тільки й прошепотів «трясця», второпавши, що на нього націлено дуло пістолета. Він хотів утекти, але чорне дуло наче знерухомило його.
— Я... — повів він.
— Run, — мовив іноземець. — Now![37]
І Сайл помчав. Холодне вогке повітря з річки шпарило легені, вогні готелю «Плаза» та банку «Постжиро» метушилися сітківкою вгору-вниз. Він добіг до місця, де річка впадала у фіорд, далі нікуди бігти, й крикнув у паркан контейнерного складу, що одного дня всіх повбиває.
За чверть години після того, як телефонував Халворсен, котрий поставив Харрі на ноги, біля тротуару Софієсгате загальмувала патрульна машина, Харрі сів на заднє сидіння поруч з колегою, пробурмотівши «доброго вечора» поліцейським, що сиділи попереду.
Водій, довгов’язий чолов’яга з незворушною фізією поліцейського, тихо рушив з місця.
— Додай газу, — мовив блідий та прищавий молодий напарник.
— Скільки нас укупі? — Харрі глянув на годинник.
— Наша та ще дві машини, — відповів Халворсен.
— Отже, шестеро та нас двоє. Мигалок не умикайте, спробуємо прокрутити справу тихо. Схоплюватимемо утрьох: я, ти та один озброєний патрульний. Решта п’ятеро перекриють можливі шляхи для втечі. А ти озброєний?
Халворсен поляскав себе по нагрудній кишені.
— Добре, бо я зброї не маю, — мовив Харрі.
— Ти дозволу так і не отримав?
Харрі нахилився до переднього сидіння:
— Хто з вас хоче брати участь у арешті професійного кілера?
— Я! — завзято вигукнув напарник водія.
— Тоді підеш з нами ти, — мовив Харрі до водія, той неквапно кивнув.
За шість хвилин вони припаркувалися на Хеймдалсгата, що у Грьонланні, спостерігаючи за під’їздом, біля якого вже побував Харрі сьогодні увечері.
— Чи наша людина з «Теленору» цілком певна?
— Еге, Торкільдсен каже, що по одному із внутрішніх номерів у Притулку телефонували у загребський готель «Інтернаціональ», п’ятдесят хвилин тому, — мовив Халворсен.
— Навряд, щоб збіг, — мовив Харрі, розчиняючи дверцята авто. — Тут земля Армії спасіння. Я розглянуся швиденько й повернуся.
Повернувшись, Харрі побачив, що водій сидить, поклавши на коліна автомат МР-5, за новими приписами він лежав у патрульних у багажнику під замком.
35
Дистопія — термін, який вживають у медицині на позначення неправильного розташування, зміщення з природного місця клітин чи цілих органів.