— Карлсене!
У палаті запала така тиша, що голос Харрі у слухавці пролунав голосно й розбірливо:
— Що коїться?
Странден приклав слухавку до вуха:
— Спить як немовля.
— Певний?
Странден глянув на обличчя, що лежало на подушці. Й збагнув, що не давало йому спокою. Що Карлсен спав, як немовля. Дорослі чоловіки зазвичай чутніші. Він нахилився, щоб прислухатися до дихання.
— Алло! — пролунав зі слухавки голос Харрі Холе. — Алло!
Розділ 16. П’ятниця, 18 грудня. Біженець
Сонце зігрівало його, легенький вітерець поворухнув довгі травини на піщаних дюнах, вони закивали, загойдалися. Мабуть, він щойно скупався, бо рушник під ним був вологий. «Поглянь», — мовила мама, показуючи на воду. Він, притуливши долоню до чола, ніби козирок, глянув на блискучу, надзвичайно синю Адріатику. Й побачив чоловіка, що виходив з води, широко посміхаючись. Батько. А слідом йшов Бобо. І Джорджі. А поряд плив песик, хвіст сторчки, наче кермо. Поки він спостерігав за ними, з моря виходила решта. Декого він добре знав. Як-от батька Джорджі. А інших — лише мимохідь. Як-от того чоловіка за дверима у Парижі. Обличчя витягнулося до невпізнанності, гротескні маски, ніби гілля, простягнене до нього. Сонце сховалося за хмарою, різко похолоднішало. Маски здійняли крик.
Прокинувся він через різкий біль у боці, розплющився. Він в Осло. Долі під сходами у якомусь під’їзді. Над ним хтось схилився й кричав, роззявивши пельку. Він розібрав одне слово. Таке, як у рідній для нього мові. Наркоман.
Чужинець — чоловік у короткій шкіряній куртці — позадкував і звів ногу. Копнув його саме туди, де боліло у боці, він, застогнавши, повернувся. За спиною чоловіка у куртці стояв ще один добродій, сміявся, затискаючи носа. Той, що був у куртці, показав на двері.
Він глянув на обох чоловіків. Помацав кишеню — мокра. Але пістолет досі там. У обоймі ще дві кулі. Але ж, якщо полякати пістолетом, вони враз викличуть поліцію.
Чоловік у куртці щось гаркнув і замахнувся кулаком.
Затуливши ліктем голову, він звівся на ноги. Чоловік, що затуляв носа, пирхнув, розчинив двері й копняком витурив його на вулицю.
Двері голосно зачинились, і він почув, як обоє потупцювали вгору сходами. Глянув на годинник. Четверта по півночі. Непроглядна темрява, він страшенно змерз і змок. Помацав рукою: куртка на спині волога, штани мокрі. Тхне сечею. Невже обмочився? Ні, тільки лежав у калюжі. У замерзлій сечі, котра розтала від його тепла.
Встромив руки у кишені й стрімко закрокував вулицею. Нехтуючи автівками, які зрідка проминали його.
Пацієнт пробурмотів «дякую», Матіас Лунн-Хельгесен, зачинивши за ним двері кабінету, впав у крісло. Позіхнув, зиркнув на годинник. Шоста ранку. До вранішньої зміни ще година. Тоді він піде додому. Кілька годин подрімає й поїде до Ракелі. Вона зараз лежить собі під ковдрою у великому брусованому будинку в Хольменколлен. Він ще не до кінця ладнає з хлоп’ям, але згодом вони порозуміються. У Матіаса Лунн-Хельгесена завжди так було. Не те щоб Олег ставився до нього неприязно, просто він дуже прив’язався до його попередника, до поліцейського. Дивина, як дитина спроможна беззастережно ставитись до питущого і явно ненормального чоловіка як до батька та прикладу.
Він давно вже прагнув побалакати з Ракеллю про Олега, але досі не наважувався. Бо лише покажеш себе безпорадним телепнем. Може, вона й засумнівається, чи потребують вони його. А він прагне бути потрібним. Прагне стати таким, що спроможеться її утримати. Але щоб дізнатись, треба спитати. Й він спитав. Що було з тим поліцейським. Вона сказала, що нічого надзвичайного. Просто вона кохала його. Якби вона не висловилася саме так, може, він ніколи б не замислювався над тим, що вона ніколи не казала цього слова стосовно нього.
Матіас Лунн-Хельгесен викинув з голови даремні думки, подивився у комп’ютері прізвища наступних пацієнтів і вийшов у «передпокій», де їх спершу зустрічали медсестри. Утім зараз, посеред ночі, там було порожньо, тож він вийшов у коридор.
П’ятеро людей кинули на нього сповнені сподівань погляди: мовляв, поклич мене. Окрім чоловіка, що сидів у кутку й спав, прихилившись головою до стіни й роззявивши рота. Мабуть, наркоман: про це очевидно свідчив сморід задавненої сечі та синя куртка. Певно, буде жалітися на біль і клянчити пігулки.
Матіас підійшов до нього, зморщив носа. Потрусивши за плече, швидко відступився. Деякі наркомани за багато років призвичаїлися, що, коли вони під кайфом, у них намагаються поцупити наркоту чи гроші, тож реагують машинально: б’ють навідліг чи просто тікають, коли їх розбудять.
Чоловік розплющився й глянув на Матіаса несподівано ясними очима.
— Що з вами? — спитав Матіас. Звісно, зазвичай таке питання ставили пацієнтові лише наодинці, але Матіас страшенно втомився, і йому остогидли наркомани й п’яниці, що забирали час у решти пацієнтів.
Хлопець щільніше запнув куртку, та ані слова не промовив.
— Агов! Незле було б повідати мені, чому ви прийшли.
Той захитав головою, показуючи на одного з решти, мовляв, зараз інший на черзі.
— У нас не кімната відпочинку, — мовив Матіас. — Тут не можна спати. Йдіть геть. Негайно.
— I don’t understand[38], — мовив хлопець.
— Leave. Or I’ll call the police[39].
На власний подив, Матіас заледве утримався, так йому кортіло скинути смердючого наркомана зі стільця. Решта пацієнтів, що чекали прийому, спостерігали за ними.
Хлопець, кивнувши, повільно підвівся. Матіас дивився йому вслід, поки скляні двері не зачинились.
— Добре, що ви витурюєте такий люд, — мовив хтось за спиною.
Матіас розгублено кивнув. Мабуть, він замало казав, що кохає її. Мабуть, річ саме у цьому.
Пів на восьму, але й досі темно — за вікнами неврологічного відділення та палати 19, де поліцейський Странден дивився на порожнє, вже застелене ліжко Юна Карлсена. Невдовзі сюди покладуть іншого пацієнта. Дивна думка. Але зараз він знайде ліжко для себе й ляже. Надовго. Странден позіхнув, переконався, чи не залишив він чого-небудь у тумбочці, взявши зі стільця газету, повернув до дверей. На порозі стояв чоловік. Харрі Холе.
— Де він?
— Забрали його, — мовив Странден. — Чверть години тому. Відвезли.
— Невже? Хто наказав?
— Головний лікар. Немає чого йому тут розлежуватися.
— Я про те, хто повіз його й куди.
— Новий начальник відділу вбивств зателефонував.
— Хаген? Особисто?
— Еге ж. Вони відвезли Юна Карлсена на квартиру його брата.
Холе, повільно похитавши головою, пішов.
Небо на сході світлішало, коли Харрі крокував сходами будинку з червоної цегли на Гьорбіц-гате, вибоїстій асфальтованій вулиці між Кіркегата та Фагерборггата. Зійшов на другий поверх, як йому сказали у домофоні. На блакитній пластиковій табличці, притуленій до незачинених дверей, білим викарбувано: Роберт Карлсен.
Харрі увійшов, роззирнувся. Маленька однокімнатна квартира, у якій панував страшенний гармидер, що підсилювало враження від його контори. Звісно, не виключено, що гармидеру додали Лі та Лі, коли шукали листи та папери, котрі могли б допомогти слідству. Одну стіну прикрашає кольорова літографія Ісуса, й Харрі раптом спало на думку, що якщо змінити терновий вінок на берет, вийде викапаний Че Гевара.
— Отже, Гуннар Хаген наказав відвезти вас сюди? — спитав Харрі, дивлячись у спину чоловіка, що сидів за секретером біля вікна.
— Так. — Юн Карлсен повернувся до нього. — Позаяк кілер знає адресу моєї квартири, він казав, що тут буде безпечно.
Харрі гмикнув.
— Спали добре?
— Не надто добре. — Юн Карлсен ніяково посміхнувся. — Лежав, прислухаючись до звуків, яких насправді не було. А коли нарешті заснув, прийшов Странден, цей, охоронець, який до смерті мене перелякав.
Харрі, знявши купу коміксів, сів.
— Я розмію, Юне, вам страшно. Чи ви не розмірковували, хто все-таки може бажати вам смерті?
Юн зітхнув:
— Останню добу я міркував про інше. Але відповідь незмінна: я справді гадки не маю.