Выбрать главу

— Чому?

— А ви хіба не зауважили?

— Що не зауважив?

— Сядьте ось сюди. — Мартіна ляснула по канапі поруч себе. — Я покажу.

Харрі обійшов стіл.

— Бачите, які у мене зіниці?

Харрі нахилився, відчув на щоці її подих. І раптом побачив. На тлі карої райдужки зіниці ніби спливали униз, формою нагадуючи щось подібне до замкової щілини.

— Це вроджене, — мовила вона. — Називається iris colo­boma. Та на зір це ніяк не впливає.

— Цікаво.

Їхні обличчя були так близько одне від одного, що Харрі чув, як пахне її шкіра та волосся. Він вдихнув і здригнувся від відчуття, наче занурюється у теплу ванну. Раптом почувся короткий різкий звук. Лише за кілька секунд Харрі збагнув, що це дзвінок. Не у домофон дзвонили. Хтось стояв біля його дверей.

— Мабуть, Алі, — мовив Харрі, підводячись з канапи. — Сусід.

За шість секунд, які знадобилися, щоб дійти до дверей та відчинити, Харрі спало на думку, що як для Алі, то це вже запізно. Й Алі зазвичай стукав. А якщо хтось зайшов чи ви­йшов після того, як зайшли вони з Мартіною, то двері, найпевніше, знов були незачиненими. Лише за сім секунд він второпав, що взагалі не варто відчиняти. А побачивши гостя на порозі, зрозумів, що буде далі.

— Приємний сюрприз, га? — спитала Астрід, язик у неї трохи заплітався.

Харрі змовчав.

— Я йду з різдвяного бенкету, може, запросиш, Харрі, га? — Намальовані губи розпливлися в усмішці, тонкі підбори стукнули по долівці, коли, хитнувшись, вона тупцяла на порозі.

— Твоя поява недоречна, — відповів він.

Вона примружилась, дивлячись в його обличчя. Потім погляд ковзнув за його плече.

— Маєш тут гостю? Тому не прийшов на сьогоднішнє зі­брання?

— Поговоримо іншим разом, Астрід. Ти п’яна.

— Ми обговорювали третій крок. «Ми вирішили дору­чити своє життя Господові». Але я не бачу ніякого Господа, Харрі. — Вона жартома вдарила його сумкою.

— Третій крок тут ні до чого, Астрід. Кожен шукає спасіння самотужки.

Вона заклякла, поглянула на нього, очі раптом налилися слізьми.

— Дозволь я зайду, Харрі, — прошепотіла вона.

— Це не зарадить, Астрід. — Він поклав їй руку на плече. — Я викличу таксі, й ти спокійно поїдеш додому.

Вона несподівано різко скинула його руку.

— Додому? — пронизливо спитала вона. — Дідька лисого я поїду додому, бахуре ти бісів!

Відвернувшись, вона непевною ходою попленталася униз сходами.

— Астрід...

— Відчепися! Порай свою лярву!

Харрі супроводжував її поглядом, поки вона геть не зникла з очей, почув, як, гримнувши й заскрипівши, зачинилися у під’їзді двері. Запала тиша.

Коли він озирнувся, Мартіна стояла за спиною у передпокої, застібаючи пальто.

— Я... — повів він.

— Пізно вже. — Вона швидко усміхнулася. — Утім, я таки втомилася.

О третій ночі Харрі досі сидів у вухастому зеленому кріслі. Том Вейтс тихо наспівував про Алісу, а щітки повсякчас тер­лися й терлися об шкіру на барабані. «It’s dreamy weather we’re on. You wave your crooked wand along an icy pond».

Думки текли мимохіть. Н-да, всі шинки вже позачинені. А він не налляв ні краплі у кишенькову фляжку, відколи ви­лив її у псячу пащу там, на складі. Хоч можна зателефонувати Ейстейнові. Він майже щоночі катається на своєму таксі, тримаючи під сидінням півпляшки джину.

«Нема з того ніякого пуття».

Хай там як, а люди вірять у привидів. У тих, що саме зараз оточили його крісло, вирячившись на нього темними порожніми баньками. У Біргіту, яка прийшла з моря, маючи якір на шиї, у Елен, яка посміхалася, а з її голови стирчала бейсбольна бита, у Віллі, що висів на сушильній підставці, ніби фігура на носі корабля, у жінку всередині водяного матраца, котра дивилася крізь блакитну ґуму, у Тома, котрий прийшов, щоб забрати свій годинник, махаючи скривавленою культею.

Спиртне не звільнить його, лише принесе тимчасове полегшення. Й саме зараз він ладен був дорого за це заплатити.

Схопивши телефон, набрав номер. Відповіли після другого дзвінка.

— Як справи, Халворсене?

— Холодно. Юн та Теа сплять. Я сиджу у кімнаті, спо­сте­рігаючи за дорогою. Завтра треба подрімати.

Харрі гмикнув:

— Завтра ми поїдемо у помешкання Теа взяти інсулін. У неї діабет.

— Добре. Але Юна прихопіть теж, його не можна лишати самого.

— Можна покликати сюди когось з наших людей.

— Ні! — сказав, як відрізав, Харрі. — Не потрібно вплутувати решту, принаймні зараз.

— Як ні, то ні.

Харрі зітхнув:

— Звісно, я в курсі, що за службовими приписами необо­в’язково сидіти біля них на варті. Тож кажи, якщо я можу щось натомість для тебе зробити.

— Та...

— Ну ж бо.

— Я обіцяв Беаті, що поведу її кудись до Різдва попоїсти лутефіска[41]. Бідолашна ніколи не куштувала страви.

— Добра обіцянка.

— Дякую.

— Халворсене...

— Слухаю.

— Ти... ти молодець.

— Дякую, босе.

Харрі поклав слухавку. Вейтс співав, що ковзани на закутому кригою ставку теж вимальовують ім’я «Аліса».

Розділ 21. Субота, 19 грудня. Загреб

Клацаючи зубами, він сидів бі­ля тротуару неподалік Софієнберг-парку. Ранок, година пік, повз нього поспіхом проходили люди. Дехто кидав йому у кухоль кілька крон. Незабаром Різдво. Легені у нього боліли, бо всю ніч дихали димом. Він підвів голову, подививсь на Гетеборггата.

Зараз він уже був неспроможний нічого вдіяти.

Згадував Дунай неподалік Вуковара. Терплячі й нестримні води. Ось і він має бути таким. Терпляче чекати на танк, поки дракон не висуне голову з печери. Поки Юн Карлсен не повернеться додому. Погляд уп’явся у чиїсь коліна, що стали перед ним.

Підвівши голову, він побачив рудовусого чоловіка, що тримав у руці картонного кухля. Чолов’яга щось промовив. Голосно й сердито.

— Excuse me?

Вусач у відповідь сказав щось англійською про територію.

Він відчував пістолет у кишені. З однісінькою кулею. А тому добув з іншої кишені велику гостру скляну скалку. Жебрак сердито зміряв його поглядом, але поплентався геть.

Йому навіть на думку не спадало, що Юн Карлсен не повернеться. Чолов’яга мусить повернутися. А він тим часом буде ніби Дунай: терплячий та нестримний.

— Заходьте, — мовила поважна добродушна пані з квартири Армії спасіння на Якоб-Оллс-гате. За вимовою, норвезьку вона вчила вже дорослою.

— Сподіваюся, ми не завадимо, — мовив Харрі, заходячи разом з Беатою Льонн у коридор. Долівку майже суцільно заставлено взуттям найрізноманітніших розмірів, від найменшого до найбільшого. Вони хотіли роззутися, але жінка жестом показала, що не варто.

— Холодно, — мовила вона. — Голодні?

— Дякую, я щойно снідала, — відповіла Беата.

Харрі, всміхнувшись, захитав головою.

Жінка провела їх до кімнати. За столом, певно, згуртувалася вся родина Михолеч. Двійко дорослих чоловіків, хлопчик Олегового віку, маленьке дівча й дівчина, мабуть, Софія. Очі приховує чорна гривка, на колінах сидить малюк.

— Zdravo[42], — мовив старший чоловік, худий, із густим волоссям, посрібленим сивиною, й понурим поглядом, який так добре знав Харрі. Злий та опасливий погляд вигнанця.

— Це мій чоловік, — пояснила жінка. — Він розуміє норвезьку, але розмовляє погано. А це дядько Йосип. Приїхав на гостину на Різдво. Й мої дітки.

— Усі четверо? — спитала Беата.

— Так, — засміялася жінка. — Останній — Божий да­рунок.

— Чудова дитинка! — Беата скорчила гримаску малому, той радісно заагукав у відповідь, й звісно, як і сподівався Хар­рі, посмикала його за пухкеньку щічку. За рік чи щонайбільше два вони з Халворсеном теж матимуть такого самого.

Чоловік щось сказав, жінка відповіла йому. Потім повернулася до Харрі.

— Він каже, що у вас у Норвегії прагнуть, щоб тут працювали лише норвежці. Хай як він силкується, але ніяк не знайде роботи.

вернуться

41

Сушена тріска, вимочена у лужному розчині; різдвяна страва.

вернуться

42

Здрастуйте (серб.-хорв.).