— Чому?
— А ви хіба не зауважили?
— Що не зауважив?
— Сядьте ось сюди. — Мартіна ляснула по канапі поруч себе. — Я покажу.
Харрі обійшов стіл.
— Бачите, які у мене зіниці?
Харрі нахилився, відчув на щоці її подих. І раптом побачив. На тлі карої райдужки зіниці ніби спливали униз, формою нагадуючи щось подібне до замкової щілини.
— Це вроджене, — мовила вона. — Називається iris coloboma. Та на зір це ніяк не впливає.
— Цікаво.
Їхні обличчя були так близько одне від одного, що Харрі чув, як пахне її шкіра та волосся. Він вдихнув і здригнувся від відчуття, наче занурюється у теплу ванну. Раптом почувся короткий різкий звук. Лише за кілька секунд Харрі збагнув, що це дзвінок. Не у домофон дзвонили. Хтось стояв біля його дверей.
— Мабуть, Алі, — мовив Харрі, підводячись з канапи. — Сусід.
За шість секунд, які знадобилися, щоб дійти до дверей та відчинити, Харрі спало на думку, що як для Алі, то це вже запізно. Й Алі зазвичай стукав. А якщо хтось зайшов чи вийшов після того, як зайшли вони з Мартіною, то двері, найпевніше, знов були незачиненими. Лише за сім секунд він второпав, що взагалі не варто відчиняти. А побачивши гостя на порозі, зрозумів, що буде далі.
— Приємний сюрприз, га? — спитала Астрід, язик у неї трохи заплітався.
Харрі змовчав.
— Я йду з різдвяного бенкету, може, запросиш, Харрі, га? — Намальовані губи розпливлися в усмішці, тонкі підбори стукнули по долівці, коли, хитнувшись, вона тупцяла на порозі.
— Твоя поява недоречна, — відповів він.
Вона примружилась, дивлячись в його обличчя. Потім погляд ковзнув за його плече.
— Маєш тут гостю? Тому не прийшов на сьогоднішнє зібрання?
— Поговоримо іншим разом, Астрід. Ти п’яна.
— Ми обговорювали третій крок. «Ми вирішили доручити своє життя Господові». Але я не бачу ніякого Господа, Харрі. — Вона жартома вдарила його сумкою.
— Третій крок тут ні до чого, Астрід. Кожен шукає спасіння самотужки.
Вона заклякла, поглянула на нього, очі раптом налилися слізьми.
— Дозволь я зайду, Харрі, — прошепотіла вона.
— Це не зарадить, Астрід. — Він поклав їй руку на плече. — Я викличу таксі, й ти спокійно поїдеш додому.
Вона несподівано різко скинула його руку.
— Додому? — пронизливо спитала вона. — Дідька лисого я поїду додому, бахуре ти бісів!
Відвернувшись, вона непевною ходою попленталася униз сходами.
— Астрід...
— Відчепися! Порай свою лярву!
Харрі супроводжував її поглядом, поки вона геть не зникла з очей, почув, як, гримнувши й заскрипівши, зачинилися у під’їзді двері. Запала тиша.
Коли він озирнувся, Мартіна стояла за спиною у передпокої, застібаючи пальто.
— Я... — повів він.
— Пізно вже. — Вона швидко усміхнулася. — Утім, я таки втомилася.
О третій ночі Харрі досі сидів у вухастому зеленому кріслі. Том Вейтс тихо наспівував про Алісу, а щітки повсякчас терлися й терлися об шкіру на барабані. «It’s dreamy weather we’re on. You wave your crooked wand along an icy pond».
Думки текли мимохіть. Н-да, всі шинки вже позачинені. А він не налляв ні краплі у кишенькову фляжку, відколи вилив її у псячу пащу там, на складі. Хоч можна зателефонувати Ейстейнові. Він майже щоночі катається на своєму таксі, тримаючи під сидінням півпляшки джину.
«Нема з того ніякого пуття».
Хай там як, а люди вірять у привидів. У тих, що саме зараз оточили його крісло, вирячившись на нього темними порожніми баньками. У Біргіту, яка прийшла з моря, маючи якір на шиї, у Елен, яка посміхалася, а з її голови стирчала бейсбольна бита, у Віллі, що висів на сушильній підставці, ніби фігура на носі корабля, у жінку всередині водяного матраца, котра дивилася крізь блакитну ґуму, у Тома, котрий прийшов, щоб забрати свій годинник, махаючи скривавленою культею.
Спиртне не звільнить його, лише принесе тимчасове полегшення. Й саме зараз він ладен був дорого за це заплатити.
Схопивши телефон, набрав номер. Відповіли після другого дзвінка.
— Як справи, Халворсене?
— Холодно. Юн та Теа сплять. Я сиджу у кімнаті, спостерігаючи за дорогою. Завтра треба подрімати.
Харрі гмикнув:
— Завтра ми поїдемо у помешкання Теа взяти інсулін. У неї діабет.
— Добре. Але Юна прихопіть теж, його не можна лишати самого.
— Можна покликати сюди когось з наших людей.
— Ні! — сказав, як відрізав, Харрі. — Не потрібно вплутувати решту, принаймні зараз.
— Як ні, то ні.
Харрі зітхнув:
— Звісно, я в курсі, що за службовими приписами необов’язково сидіти біля них на варті. Тож кажи, якщо я можу щось натомість для тебе зробити.
— Та...
— Ну ж бо.
— Я обіцяв Беаті, що поведу її кудись до Різдва попоїсти лутефіска[41]. Бідолашна ніколи не куштувала страви.
— Добра обіцянка.
— Дякую.
— Халворсене...
— Слухаю.
— Ти... ти молодець.
— Дякую, босе.
Харрі поклав слухавку. Вейтс співав, що ковзани на закутому кригою ставку теж вимальовують ім’я «Аліса».
Розділ 21. Субота, 19 грудня. Загреб
Клацаючи зубами, він сидів біля тротуару неподалік Софієнберг-парку. Ранок, година пік, повз нього поспіхом проходили люди. Дехто кидав йому у кухоль кілька крон. Незабаром Різдво. Легені у нього боліли, бо всю ніч дихали димом. Він підвів голову, подививсь на Гетеборггата.
Зараз він уже був неспроможний нічого вдіяти.
Згадував Дунай неподалік Вуковара. Терплячі й нестримні води. Ось і він має бути таким. Терпляче чекати на танк, поки дракон не висуне голову з печери. Поки Юн Карлсен не повернеться додому. Погляд уп’явся у чиїсь коліна, що стали перед ним.
Підвівши голову, він побачив рудовусого чоловіка, що тримав у руці картонного кухля. Чолов’яга щось промовив. Голосно й сердито.
— Excuse me?
Вусач у відповідь сказав щось англійською про територію.
Він відчував пістолет у кишені. З однісінькою кулею. А тому добув з іншої кишені велику гостру скляну скалку. Жебрак сердито зміряв його поглядом, але поплентався геть.
Йому навіть на думку не спадало, що Юн Карлсен не повернеться. Чолов’яга мусить повернутися. А він тим часом буде ніби Дунай: терплячий та нестримний.
— Заходьте, — мовила поважна добродушна пані з квартири Армії спасіння на Якоб-Оллс-гате. За вимовою, норвезьку вона вчила вже дорослою.
— Сподіваюся, ми не завадимо, — мовив Харрі, заходячи разом з Беатою Льонн у коридор. Долівку майже суцільно заставлено взуттям найрізноманітніших розмірів, від найменшого до найбільшого. Вони хотіли роззутися, але жінка жестом показала, що не варто.
— Холодно, — мовила вона. — Голодні?
— Дякую, я щойно снідала, — відповіла Беата.
Харрі, всміхнувшись, захитав головою.
Жінка провела їх до кімнати. За столом, певно, згуртувалася вся родина Михолеч. Двійко дорослих чоловіків, хлопчик Олегового віку, маленьке дівча й дівчина, мабуть, Софія. Очі приховує чорна гривка, на колінах сидить малюк.
— Zdravo[42], — мовив старший чоловік, худий, із густим волоссям, посрібленим сивиною, й понурим поглядом, який так добре знав Харрі. Злий та опасливий погляд вигнанця.
— Це мій чоловік, — пояснила жінка. — Він розуміє норвезьку, але розмовляє погано. А це дядько Йосип. Приїхав на гостину на Різдво. Й мої дітки.
— Усі четверо? — спитала Беата.
— Так, — засміялася жінка. — Останній — Божий дарунок.
— Чудова дитинка! — Беата скорчила гримаску малому, той радісно заагукав у відповідь, й звісно, як і сподівався Харрі, посмикала його за пухкеньку щічку. За рік чи щонайбільше два вони з Халворсеном теж матимуть такого самого.
Чоловік щось сказав, жінка відповіла йому. Потім повернулася до Харрі.
— Він каже, що у вас у Норвегії прагнуть, щоб тут працювали лише норвежці. Хай як він силкується, але ніяк не знайде роботи.