— Ти можеш злітати за кордон лише для того, щоб посприяти тамтешній поліції. Чи у відпустку. У приписах однозначно зазначено, що...
— Друге. Коротка різдвяна відпустка.
Беата безнадійно зітхнула:
— Сподіваюсь, ти й Халворсену надаси маленьку різдвяну відпустку. Ми збиралися провідати його батьків у Стейнк’єрі. А ти де святкуватимеш Різдво цього року?
У цю мить задзеленчав мобільник, Харрі поліз за ним у кишеню, відповівши:
— Торік святкував із Ракеллю та Олегом. Позаторік — із батьком та сестрою. А цього року ще не мав часу поміркувати...
Він розмірковував про Ракель і про те, як відповісти на дзвінок. Раптом почув сміх.
— Приходьте до мене, — мовила вона. — У нас на Різдво двері розчинено для всіх охочих, й добровільні помічники нам потрібні. У «Сторожовій Вежі».
За кілька секунд Харрі второпав, що це не Ракель.
— Я телефоную, щоб сказати, що мені прикро через те, що трапилось учора, — мовила Мартіна. — Я не хотіла отак тікати. Але трохи засмутилася. Чи ви отримали шукані відповіді?
— А, це ви! — вигукнув Харрі, як йому видавалося, безсторонньо, але зауважив, як глянула Беата, й знову згадав, яка вона сприйнятлива у спілкуванні. — Чи я можу перетелефонувати вам згодом?
— Певна річ.
— Дякую.
— Нема за що, — серйозним тоном відповіла Мартіна, але Харрі розчув, як вона схвально засміялася. — Й ще одна невеличка справа.
— Слухаю?
— Які ви маєте справи на вівторок? На Святвечір?
— Не знаю.
— Ми маємо зайвий квиток у Концертну залу.
— Тож...
— Я не розчула захвату.
— На жаль. Маю роботи під зав’язку та й годящого костюма у мене немає.
— Й артисти занадто статечні. І нудні.
— Я так не казав.
— Зате я кажу. А щодо зайвого квитка, я мала на увазі, що це я маю зайвий.
— Справді?
— Маєте змогу побачити мене у сукні. А я маю у ній дуже принадний вигляд. От лише кавалера бракує трохи старшого. Поміркуйте.
Харрі засміявся:
— Дякую, згода.
— Нема за що.
Беата ані слова не сказала, щойно вони закінчили розмову, не прокоментувала посмішку, яка досі вигравала на губах, лише ненароком зауважила, що, як свідчить прогноз погоди, снігоочисники матимуть чимало роботи. Часом Харрі розмірковував, чи усвідомлює Халворсен, як йому поталанило.
Юн Карлсен досі не з’явився. Він незграбно зіпнувся на ноги з тротуару неподалік Софієнберг-парку. Холод ніби здіймався із земних надр й пронизував його до самісінького нутра. З перших кроків кров почала текти жилами в ногах, й він навіть зрадів болю. Він не порахував, скільки годин просидів на тротуарі по-турецькому, з картонним кухлем, й дивлячись на людей, що приходили у ту будівлю на Гетеборггата й покидали її, але вже хилилося до вечора. Він встромив руку у кишеню.
Грошей з кухля, найпевніше, стане на каву, бутерброд і хоча б на пачку цигарок.
Він поспіхом закрокував до перехрестя, у кав’ярню, де добув картонний кухоль. Там на стіні висів телефон, але він відкинув цю думку. Зупинивсь коло кав’ярні, скинув синій каптур і глянув на своє відбиття у вітрині. Не дивина, що люди вважають його жебраком. Щоки неголені, обличчя у попелі від вогнища у контейнері.
У склі зауважив, що світлофор засвітився червоним, поряд зупинилась машина. Схопившись за руків’я на дверях, кинув оком усередину. Й остовпів. Дракон. Сербський танк. Юн Карлсен. На пасажирському сидінні, за якихось два метри віддаля.
Увійшовши у кав’ярню, припав до вікна, вдивляючись в авто. Здається, він уже десь зустрічав чоловіка, що сидів за кермом. А от де? У Притулку. Авжеж. Саме так, то один з поліцейських, що приходили туди разом із Харрі Холе. На задньому сидінні — жінка.
Світло знову змінилося. Вибігши на вулицю, побачив лише білий дим від вихлопу, авто стрімко віддалялося дорогою уздовж парку. Він побіг слідом. Далеко попереду авто завернуло на Гетеборггата. Він помацав рукою у кишенях. Задубілими напівнечулими пальцями намацав скельце. Ноги не слухались, ніби безживні протези, — оступишся, й вони зламаються, ніби бурульки.
Парк із деревами, дитячим майданчиком і надгробками сіпався перед очима, наче картинка стрибала. Рука намацала пістолет. Мабуть, він порізався скельцем, бо руків’я було липке на дотик.
Халворсен зупинив авто просто проти під’їзду будинку номер 4 на Гетеборггата, вони з Юном вийшли з нього, щоб розім’яти ноги, а Теа пішла нагору додому за інсуліном.
Халворсен зиркнув на безлюдну вулицю. Юн теж тривожно роззирався, тупцюючи від холоду. У вікно в машині Халворсен бачив кобуру від службового револьвера, він зняв її, бо коли кермував авто, вона уп’ялася у бік. У разі чого він за пару секунд добуде звідти револьвер. Увімкнувши мобільний, він зауважив, що прийшло якесь повідомлення. Натиснувши на кнопку, почув, як знайомий голос повторив, що прийшло повідомлення. Потім у слухавці пропищало й почувся незнайомий чоловічий голос. Халворсен слухав, дивуючись чимраз більше. Зауважив, що Юн звернув увагу на цей голос і підійшов ближче. Подив Халворсена змінила недовіра.
Дослухавши до кінця, Юн питально глянув на нього, але Халворсен нічого не сказав, лише швидко набрав якийсь номер.
— Що то таке? — спитав Юн.
— Зізнання, — була коротка відповідь.
— А що ви зараз робите?
— Звітуватиму Харрі.
Халворсен, звівши очі, побачив, що Юнове обличчя пересмикнулося, очі розплющились ширше, наче він дивився крізь нього, повз нього.
— Що трапилось? — спитав він.
Харрі проминув митний контроль у незугарній будівлі аеропорту Плесо, де встромив свою картку VISA у банкомат, що слухняно видав тисячу крон кунами. Половину грошей він поклав у коричневий конверт, вийшовши надвір, сів у «мерседес» із синьою табличкою «таксі».
— Готель «Інтернаціональ».
Таксист завів авто й, не промовивши ані слова, рушив.
Низькі хмари окропляли темні поля дощем, подекуди уздовж шляху виднілися плями сірого снігу, а дорога, звиваючись поміж невисоких пагорбів, простягалася на північний захід, до Загреба.
Вже за чверть години на обрії показалося місто — сірі бетонні брили й церковні шпилі. Вони проминули темну небурхливу річку, — мабуть, Сава, вирішив Харрі. У місто заїхали по широкому проспектові, який видавався непомірно великим через слабкий рух, проминули залізничний вокзал та відкритий незалюднений парк з великим скляним павільйоном. Чорне гілля зимових дерев скидалося на розчепірені пальці.
— «Інтернаціональ», — сказав таксист, під’їжджаючи до поважної сірої будівлі з таких, які у комуністичних країнах зводили для своїх керівників, що подорожували.
Харрі розплатився. Швейцар у готелі, зодягнений на манір адмірала, вже розчинив дверцята авто, стоячи із парасолькою в руках й широко посміхаючись:
— Welcome, Sir. This way, Sir[45].
Харрі зробив крок на тротуар тієї ж миті, як з готелю вийшло двоє мешканців, сіли у «мерседес», що під’їхав. За дверима, що обертаються, виблискувала кришталева люстра. Харрі призупинився.
— Refugees?
— Sorry, sir?
— Біженці, — повторив Харрі. — Вуковар.
Він відчув, як по голові ляпали дощові краплі — парасолька та широка усмішка вмить відсунулися, а адміралів палець показав на двері трохи далі від головного входу.
Увійшовши у великий голий хол з високою стелею, Харрі найперше відчув лікарняний сморід. І сорок чи п’ятдесят чоловік, що стояли чи сиділи біля двох довгих столів серед холу чи вишикувалися у чергу за супом біля стійки, нагадували йому лікарняних пацієнтів. Може, справа в одязі — безформних спортивних костюмах, затасканих светрах та драних черевиках, що свідчили про збайдужілість до власної зовнішності. А може, то через голови, що посхилялися над супом, й заспані байдужі погляди, які ніби й не помічали його.
Він огледів приміщення, зупинив погляд на барній стійці, що більше скидалася на прилавок у ятці, де продають сосиски, що на хвилину спорожніла, бо немає покупців, лише бармен, що робив три справи одночасно: витирав склянку, гучно коментував людям за найближчим столом телетрансляцію футбольного матчу, дивлячись у телевізор, що підвісили до стелі, й пильно стежив за кожним рухом Харрі.