Вона добула окуляри.
— Отже, ви готові особисто стати заручником. Скидається на те, що ви не обманюєте, пане... — Вона, нап’явши окуляри, прочитала у паспорті: — Харрі Холе.
— Ось про що я прагну домовитися з вами.
— Розумію. — Жінка хитнула головою. — А знаєте... — вона зняла окуляри. — Можливо, я погоджуся на обмін, який ви запропонували. Але що з того, коли я не в змозі відкликати його.
— Тобто?
— Я гадки не маю, де він.
Харрі пильно вгледівся у її обличчя. Побачив біль в очах. Почув, як тремтить голос.
— Отже, можемо поговорити про те, що є у вашому розпорядженні. Назвіть мені людину, яка замовила убивство.
— Ні.
— Якщо поліцейський помре... — Харрі добув з кишені світлину, поклав на стіл, — вашого кілера, радше за все, буде вбито. А скидатиметься на те, що поліцейський стріляв для самозахисту. Отак. Якщо я не стану на заваді. Розумієте? Чи це та людина?
— Шантажування на мене не діє, пане Холе.
— Завтра уранці я летітиму в Осло. На звороті світлини я напишу номер телефону. Зателефонуйте, якщо зміните свою думку.
Вона схопила світлину й поклала у сумку.
— Це ж ваш син? — швидко й тихо спитав Харрі.
Вона остовпіла.
— Чому ви так вважаєте?
— Я теж маю очі. Й теж бачу біль.
Вона й надалі так сиділа, схилившись над торбинкою.
— А ви, Холе? — Вона звела очі. — Чи ви не знайомі з тим поліцейським? Адже так легко відмовляєтесь мститися?
У роті Харрі все пересохло, власне дихання обпалювало йому рот.
— Так, — відповів, — я не знаю його.
Коли він супроводжував її поглядом, допоки вона не зникла з очей, зайшовши за ріг, йому вчулося, ніби прокукурікав півень.
У номері він осушив решту мініатюрних пляшечок, ще раз виблював, випив пива, знову виблював і, поглянувши на своє відображення у люстерку, ліфтом спустився у бар.
Розділ 23. Проти ночі на неділю, 20 грудня. Собаки
Він намагався міркувати, сидячи у темному контейнері. У гаманці поліцейського лежало дві тисячі вісімсот норвезьких крон, тож, якщо він правильно запам’ятав курс обміну, цих коштів стане на те, щоб попоїсти, купити нову куртку й квиток до Копенгагена.
Зараз він має лише одну проблему — набої.
Постріл на Гетеборггата був сьомим, останнім. Він навідався на Плату, розпитуючи, де дістати дев’ятиміліметрові набої, але у відповідь стрічав лише порожні погляди. Поза тим, якщо питати наосліп, можна натрапити на поліцейських агентів.
Він жбурнув на залізну долівку «Льяма-мінімакс», від якого наразі не було жодної користі. З посвідчення йому посміхався молодий поліцейський. Халворсен. Безперечно, вони зараз уже взяли Юна Карлсена у залізне кільце. Лишилась єдина можливість. Троянський кінь. І він знав, хто правитиме йому за коня. Харрі Холе. Софієсгате, 5, у довідковій службі сказали, що в Осло є лише один Харрі Холе. Він глянув на годинник. І завмер.
Знадвору залунали кроки.
Він сіпнувся, схопив однією рукою скельце, а іншою — пістолет і став збоку дверей. Двері ковзнули вбік. На тлі міських вогнів проступила темна постать. Потім чужинець заліз всередину й, схрестивши ноги, всівся долі.
Він затамував подих. Нічого не відбувалося.
Потім зашипів сірник, освітлюючи частково обличчя загарбника. У руці разом із сірником він тримав ложку, іншою рукою тримав пакетик, надриваючи його зубами. Він упізнав хлопчину за джинсовою курткою і полегшено зітхнув, а парубок вмить закляк.
— Чи є тут хто? — Хлопчина вдивлявся у темряву, квапливо ховаючи пакетик у кишеню.
Він кахикнув, зробив крок назустріч хлопцеві, щоб вогник від сірника ледь освітив його.
— Remember me?[46]
Хлопчина злякано зиркнув на нього.
— Ми розмовляли біля вокзалу. Я дав тобі грошей. Ти ж Крістофер, адже так?
Крістофер витріщився.
— Is that you?[47] Іноземець, що дав мені п’ятсот крон? Боже! Авжеж, я впізнаю голос. Йой! — Крістофер упустив сірника додолу, він згас. У непроглядній темряві його голос залунав ближче: — Не проти розділити зі мною притулок, друже?
— Можеш ночувати сам. Я збирався йти.
Знов шваркнув сірник.
— Краще лишайся тут. Удвох тепліше. Я ось про це. — Він добув ложку, налляв у неї щось із пляшечки.
— Що то таке?
— Вода з аскорбіновою кислотою. — Крістофер, відкривши пакетик, висипав вміст у ложку. Потім спритно перехопив сірник іншою рукою.
— Вправно у тебе виходить, Крістофере. — Він дивився, як наркоман підставив сірник під ложку, добув з коробочки ще один, тримаючи його напоготові.
— На Платі мені дали прізвисько Тверда Рука.
— Зрозумів. Але я йду. От тільки поміняймося куртками, тоді ти, може, до ранку доживеш.
Крістофер глянув на свою благеньку джинсову куртку й на його товсту синю.
— Господи, чи ти серйозно?
— Цілком.
— Трясця, оце дякую. Але постривай, я спершу прийму дозу. Потримаєш сірника?
— Може, краще я шприц потримаю?
Крістофер зиркнув на нього косим оком:
— Може, я й жовторотик, але на таку наркоманську дешевку мене не купиш! Сірника тримай.
Він узяв сірник.
Порошок розчинився у воді, обернувшись на прозору коричнювату рідину. Крістофер поклав у ложку шматочок вати.
— Це щоб відцідити усяку гидоту, — пояснив хлопчина, не чекаючи, поки його спитають, крізь вату висмоктав шприцом рідину, підніс шприц до руки. — Бачиш, шкіра чистісінька. Майже жодних слідів. І вени товсті, добрі. Чисто тобі цілина, як то кажуть. Але за кілька років вони стануть жовтими від гнійників, як у решти. Й ніхто вже не зватиме мене Твердою Рукою. Я свідомий цього й все одно не зупиняюсь. Дурня, га?
Крістофер безугавно торочив, трусячи шприц. Перев’язавши плече джгутом, націлився голкою у вену, яка проступила крізь шкіру синьою змією. Загострений кінець встромився у судину, поршень виштовхнув героїн у кров. Хлопцеві повіки опустилися, а рот ледь роззявився. Голова відхилилася назад, а погляд уп’явся у собачий труп, що звисав зі стелі.
Певний час він не зводив очей з Крістофера. Потім жбурнув спалений сірник і розстебнув застібку-блискавку на своїй синій куртці.
Коли Беата Льонн дочекалася відповіді, вона майже не мала змоги розчути Харрі через те, що дисковерсія «Jingle Bells» фоном лунала у слухавці. Утім збагнула, що він не тверезий. Не тому, що він затинався, а саме навпаки. Вона розповіла про Халворсена.
— Тампонада серця! — гукнув Харрі.
— Через внутрішні кровотечі простір навколо серця наповнюється кров’ю, заважаючи серцю скорочуватись так, як годиться. Довелося відкачати чимало крові. Зараз стан стабілізувався, але він досі перебуває у комі. Треба чекати. Я зателефоную, якщо щось трапиться.
— Дякую. Як щодо решти новин?
— Хаген послав Юна Карлсена та Теа Нільсен назад у Естгор із двома охоронцями. Я розмовляла із матір’ю Софії Михолеч. Вона пообіцяла повести дочку до лікаря.
— А стосовно звіту з Ветінституту щодо м’яса у блювотинні?
— Вони припустили, що йдеться про китайський ресторан, бо більше ніде такого не вживають.
— Що не вживають?
— Собачатини.
— Собачатини? Стривай!
Музика стихла, але почувся шум вуличного руху. Потому Харрі знов озвався:
— Але ж, хай йому грець, у Норвегії не подають собачатини.
— Ні, маємо незвичний випадок. В інституті визначили породу, й завтра я зателефоную у Норвезький клуб собачників. Вони мають перепис всіх чистокровних псів та їхніх власників.
— Не второпаю, як це нам стане у пригоді. У Норвегії ж псів, певно, сотні тисяч.
— Чотири сотні тисяч. Щонайменше одна у кожній четвертій родині. Річ у тому, що то рідкісна порода. Чи ти чув про чорного метцнера?
— Будь ласка, повтори.
Вона послухалась. Кілька секунд у слухавці галасував загребський вуличний рух, потому Харрі вигукнув:
— Певна річ, цілком логічно! Людина без даху над головою. Як же я раніше не здогадався?