Такий був девіз Сіверта Фалькейда, голови загону «Дельта», поліцейської групи швидкого реагування. Фалькейд став на згірку за контейнерним складом, тримаючи у руці рацію, за спиною на шосе шуміли нічні таксі й трейлери, що поспішали додому. Поруч стояв комісар поліції Гуннар Хаген, настовбурчивши комірець зеленої камуфляжної куртки. Внизу, у морозній крижаній темряві, сховалися фалькейдівські хлопці. Фалькейд глянув на годинник. За п’ять третя.
Минуло дев’ятнадцять хвилин, відколи пси з кінологічного патруля засвідчили, що усередині одного з червоних контейнерів є жива душа. Хай там як, а ситуація була Фалькейдові не до вподоби. Незважаючи на те, що завдання їхнє цілком звичне. Не до вподоби йому було інше.
Дотепер все йшло чудово. За сорок п’ять хвилин після дзвінка Хагена п’ятеро його хлопців уже сиділи у поліцейському відділку в цілковитій бойовій готовності. У «Дельті» було сімдесят людей особового складу, висококваліфіковані, натреновані, середній вік — тридцять один рік. Викликали їх при потребі, праця їхня полягала у виконанні завдань так званої підвищеної складності, що зокрема стосувалося й поточної операції. До п’ятірки з «Дельти» додався ще й чоловік з армійського підрозділу спецпризначення. І тоді почалось те, що Фалькейду аж ніяк не припадало до душі. Чоловік із підрозділу спецпризначення був снайпером, якого викликав особисто Гуннар Хаген. Сказав, що зветься Ароном, але Фалькейд був обізнаний, що у підрозділі працюють під вигаданими іменами. Увесь підрозділ спеціального призначення був засекречений із часу створення у 1981 році, й лише після знаменитої афганської операції «Enduring Freedom»[48] у ЗМІ дізнались точні подробиці про підрозділ, який, на думку Фалькейда, більше скидався на таємне братство.
— Я довіряю Арону, — коротко пояснив Хаген Фалькейду. — Пригадуєш постріл у Торпі у дев’яносто четвертому?
Фалькейд чудово пригадував драматичні події, пов’язані із заручниками на аеродромі у Торпі. Він теж був присутній. Згодом ніхто так і не дізнавсь, хто зробив той рятівний постріл, але куля пройшла крізь пройму у бронежилеті, який запоною висів на автомобільному вікні, прошивши голову озброєного злочинця, пошматувавши її, наче гарбуз, на задньому сидінні нової «вольво»; щоправда, згодом продавець автівок забрав її в обмін, вимив і продав. Гризло Фалькейда геть не те. Й не те, що Арон мав гвинтівку, якої він в очі за життя не бачив. Літери «МЕР» на прикладі нічим до нього не промовляли. Саме зараз Арон лежав десь у темряві, озброєний лазерним прицілом і приладом для нічного бачення, звітуючи, що тримає контейнер у полі зору. Зрештою, лише буркотів у відповідь, коли Фалькейд просив звітувати. Але, знов-таки, річ не в тім. Фалькейду не до вподоби було інше: Арону взагалі тут нема чого робити. Снайпери тут не потрібні. Почекавши хвильку, Фалькейд приставив рацію до рота:
— Замиготіть ліхтариком, Ароне, якщо ви напоготові.
Враз поблизу червоного контейнера спалахнув і згас вогник.
— Усі на місцях, — мовив Фалькейд. — Ми готові починати.
Хаген кивнув.
— Чудово. Але перше я хочу, Фалькейде, щоб ти засвідчив, що поділяєш мою думку. Що краще провести арешт просто зараз, не чекаючи на Холе.
Фалькейд знизав плечима. За п’ять годин розвидніється, Станкич вийде, й можна взяти його за допомогою собак на відкритій місцевості. Пліткують, що невдовзі Гуннар Хаген обійме посаду начальника поліції.
— Гадаю, цілком слушно, — мовив він.
— Добре. У звіті зазначу, що це було наше спільне рішення. У випадку, якщо хтось заявить, що я поквапився із затриманням, щоб показати це своєю заслугою.
— Гадаю, у цьому тебе ніхто підозрювати не буде.
— Гаразд.
Фалькейд натиснув кнопку рації.
— Готовність дві хвилини.
Хаген та Фалькейд видихнули білу пару, що зійшлася в одну хмару й скоро розтанула.
— Фалькейд... — почулося з рації. Атле. Шепіт: — Чоловік стоїть у дверях контейнера.
— Stand-by[49], всі, — мовив Фалькейд спокійно й рішуче. — Він виходить?
— Ні, поки що стоїть. Він начебто...
Різкий постріл розітнув темінь над Осло-фіордом. І знову запала тиша.
— Трясця, що то було? — спитав Хаген.
Неочікуване, подумав Фалькейд.
Розділ 24. Неділя, 20 грудня. Обіцянка
Рано-вранці він ще спав у помешканні Харрі, у його ліжку, у його одязі. Й бачив його жахіття. Про привид, як завжди про привид.
Звук був ледь чутний, щось шкрябнуло вхідні двері. Але цього було достатньо. Він прокинувся, засунув руку під подушку, скочив на ноги. Крижана долівка обшпарювала підошви, поки він прокрадався у передпокої. Крізь заклеєне клейкою стрічкою скло проступала якась постать. У помешканні не світилося, й він знав, що його неможливо помітити. Людина за дверима стояла зігнувшись, щось смикаючи у руках. Намагається встромити ключ у замок? І марно. Харрі Холе п’яний? Може, він узагалі нікуди не їхав, а просто пиячив десь цілісіньку ніч?
Він стояв уже біля дверей, простягнувши руку до залізного руків’я. Затамував подих за звичкою, відчуваючи у руці руків’я пістолета. Людина за склом ніби теж завмерла. Він сподівався, що зайвих ускладнень не трапиться, що Холе второпає, що не має вибору: чи то він відведе його до Юна Карлсена, чи то, якщо це буде недоречно, покличе Юна Карлсена до себе у квартиру.
Тримаючи пістолет таким чином, щоб враз упав у вічі, він рвучко розчинив двері. Людина на майданчику, зітхнувши, позадкувала на кілька кроків. Ззовні до руків’я на дверях було щось причеплено. Букет квітів, загорнений у папір та целофан, а до обгортки прикріплено великий конверт. Він вмить упізнав її, хоча переляк змінив її обличчя, тихо промовивши:
— Get in here[50].
Мартіна Екхоф завагалась, але послухалась, коли він підняв пістолет вище.
Він показав їй пройти у вітальню і пішов слідом. Ґречно запросив сісти у вухасте крісло, а сам сів на канапі. Врешті вона відвела очі від пістолета й глянула на нього.
— Даруйте, я не одягнений, — мовив він. — Де Харрі?
— What do you want?[51]
Її голос заскочив його зненацька. Спокійний, майже ласкавий.
— Мені потрібен Харрі Холе, де він?
— Гадки не маю, а навіщо він вам?
— Я ставитиму питання. Якщо не скажете, де Харрі Холе, доведеться вас застрелити. Зрозуміло?
— Не знаю. Тому стріляйте. Якщо це вам зарадить.
Він видивлявся страх у її очах. І не бачив. Може, річ у її зіницях, вони якісь дивні.
— Навіщо ви прийшли? — спитав він.
— Я принесла Харрі квиток на концерт, який обіцяла.
— А квіти навіщо?
— Миттєва примха.
Він підсунув до себе торбинку, котру вона поставила на стіл, пошукав усередині, знайшов гаманець та банківську картку. Мартіна Екхоф. 1977 року народження. Адреса: Соргенфрігата, Осло.
— Ви Станкич, — мовила вона. — Ви були у білім автобусі, адже так?
Він знов глянув на неї, вона очей не відвернула. Повільно захитала головою:
— Ви прагнете, щоб Харрі відвів вас до Юна Карлсена, ось чому ви прийшли, адже так? А тепер гадки не маєте, як вчинити, хіба ні?
— Мовчи! — кинув він, але якось мляво. Адже вона має рацію: все розпадалося, нічого не трималося купи. Вони мовчки сиділи у темній кімнаті, а знадвору миготіло слабке світло. Врешті вона озвалася першою:
— Я можу відвезти вас до Юна Карлсена.
— Що? — перепитав спантеличено він.
— Я знаю, де він.
— Де?
— За містом, у садибі.
— Звідки ви знаєте?
— Садиба є власністю Армії спасіння, а я опікуюся списками тих, хто нею користується. Мені телефонували з поліції, питали, чи можна ночувати там беззавадно найближчі кілька днів.
— Он воно як. Але чому ви прагнете відвезти мене туди?
— Бо Харрі вам цього не скаже, — просто сказала вона. — І тоді ви муситимете застрелити його.
Він глянув на дівчину. Й збагнув, що вона не жартує. Повільно кивнув.
— Скільки людей у тій садибі?
— Юн, його подруга й один поліцейський.
— Це далеко?
48
Операція «Нескорена свобода» — офіційна назва, надана yрядом США воєнному конфлікту в Афганістані, а також ряду дрібних військових операцій під егідою «війни проти тероризму».