Выбрать главу

Мадс Гільструп знизав плечима:

— Я, власне, прагнув не йому телефонувати, а Харрі Холе. Але той бовдур не мав візитівки, тому я зателефонував за номером, який мав. Халворсену абощо. Не пригадаю, я був п’яний.

— Чи ти комусь ще казав про це? — спитав Юн.

Мадс Гільструп замотав головою і, піднявши пляшку, відпив ковток.

— Лише батькові.

— Батькові? А, звісно, звісно.

— Звісно? — Мадс пирхнув. — Чи ти любиш свого батька, Юне Карлсене?

— Так. Дуже люблю.

— І ти не згодишся, що любов до батька може бути прокляттям? — Юн змовчав, а Мадс вів далі: — Батько прийшов відразу потому, як я зателефонував поліцейському, а коли я розповів йому, знаєш, що він зробив? Узяв лижну палицю і побив мене. А старий шкарбун досі боляче б’ється. Адже ж зна­єш, зненависть додає сил. Він сказав: якщо я ще хоч комусь розповім, змішавши з брудом репутацію родини, він уб’є ме­не. Отак і сказав. І знаєш... — Мадсові очі вмить спов­нили­ся слізьми, голос затремтів. — Я все одно його люблю. Й часом мені видається, що саме за це він так люто мене не­на­видить. За те, що я, його єдиний син, такий кволий, що навіть не здатен ненавидіти його у відповідь.

Він, стукнувши, поставив пляшку додолу, кімнатою прокотилася луна. Юн схрестив долоні.

— А тепер послухай мене. Поліцейський, якому ти зробив зізнання, зараз перебуває у комі. І якщо ти присягнеш не переслідувати мене та моїх близьких, я обіцяю, що ніколи тебе не викрию.

Мадс Гільструп ніби й не чув Юнових слів, він знов і знов дивився на екран, де спиною до них стояли наречені.

— Дивись, вона саме відповідає «так». Я знов і знов переглядаю цей епізод. Бо не збагну. Вона ж заприсяглась. Вона ж... — Він потрусив головою. — Я гадав, може, завдяки цьому вона знов покохає мене, коли я скою цей... злочин, й вона побачить мене таким, який я є. Злочинець має бути сміливим. Сильним. Має бути чоловіком, адже так? А не ли­ше... — Він, голосно зітхнувши, майже гаркнув: — ...чиїмось сином.

Юн підвівся:

— Мені час.

Мадс Гільструп кивнув:

— Я маю дещо твоє. Назвімо це... — він замислено прикусив губу, — прощальним подарунком від Рагнхільд.

Повертаючись назад, сидячи у вагончику Хольменколленської дороги, Юн дивився на чорну сумку, яку дав йому Мадс Гільструп.

На вулиці стояла страшенна холоднеча, ті, хто наважився вийти на недільну прогулянку, йшли, здійнявши плечі, з похиленими головами, загорнувшись у шарфи та шапки. Але Беата Льонн наче й не відчувала того холоду, стоячи на Якоб-Оллс-гате, натискаючи кнопку у домофоні, дзвонячи у квартиру Михолечів. Вона взагалі стала нечутлива, отримавши нещодавно звістку з лікарні.

— Найбільша проблема не в серці, — мовив лікар. — З’я­вилися порушення у решті органів. Найперше — нирки.

Пані Михолеч чекала на сходовому майданчику, провела Беату на кухню, де, тріпаючи себе за волосся, сиділа Софія. Пані Михолеч, наливши води у кавник, поставила на стіл три чашки.

— Нам з Софією краще б побалакати віч-на-віч, — мовила Беата.

— Вона хоче при мені, — відповіла мати. — Кави?

— Ні, дякую. Мені треба у лікарню. Я ненадовго.

— Ні, то й ні. — Пані Михолеч вилила воду з кавника.

Беата сіла напроти Софії. Намагаючись перестріти погляд дівчини, спрямований на пасмо волосся.

— Певна, що нам не потрібно поговорити наодинці, Софіє?

— Навіщо? — спитала дівчина зухвалим тоном, таким, яким роздратовані підлітки з неймовірним успіхом домагаються свого — розлючення співрозмовника.

— Це вельми й вельми особисті речі, Софіє.

— Вона ж моя мати, пані!

— Добре, — мовила Беата. — Чи ти робила аборт?

Софія заклякла. Обличчя спотворив вираз люті та болю.

— Ти про що? — коротко спитала вона, але не спромоглася приховати подив у голосі.

— Хто батько? — поцікавилася Беата.

Софія далі випрямляла уявні волосинки. Пані Михолеч стояла, роззявивши рота.

— Ви мали секс за згодою, чи він тебе зґвалтував?

— Що ви кажете! Як ви наважуєтесь! — вигукнула мати. — Вона ж ще дитина, а ви промовляєте до неї так, наче вона... повія.

— Ваша дочка була вагітна, пані Михолеч. Я лише хочу знати, чи не стосується це справи про убивство, над якою ми працюємо.

Нижня щелепа матері наче з суглобів висунулася й геть упала. Беата нахилилася до Софії:

— Це був Роберт Карлсен? Софіє, він?

Вона зауважила, як губи у дівчини затремтіли.

Мати скочила зі стільця.

— Про що вона торочить, Софіє? Скажи, що то неправда!

Софія уп’ялася обличчям у стіл, затуливши голову ру­ками.

— Софіє! — вигукнула мати.

— Так, — крізь сльози промовила дівчина. — Він. Роберт Карлсен. Я й не гадала... навіть близько не уявляла, що він... на таке здатний.

Беата підвелася. Софія схлипувала, а мати мала такий ви­гляд, наче її вдарили. Беата відчувала лише заціпеніння.

— Убивцю Роберта Карлсена сьогодні вночі знешкодили, — мовила вона. — Загін швидкого реагування застрелив його на контейнерному складі. Він мертвий. — Вона намарне сподівалася реакції. — Я йду.

Ніхто не чув її, і вона сама пішла до виходу.

Стоячи біля вікна, він споглядав хвилястий білий ландшафт. Ніби молочне море, скуте кригою. То тут, то там виднілися на гребенях хвиль будинки й червоні сараї. А над усім звисало низьке зморене сонце.

— They are not coming back[53], — мовив він. — Поїхали геть. А може, їх і не було? Може, ти збрехала?

— Вони були тут, — зауважила Мартіна, знімаючи з плити каструлю. — Коли ми зайшли, в оселі було тепло, й ти сам зауважив сліди на снігу. Мабуть, щось трапилось. Сідай, все готове.

Поклавши пістолет поряд з тарілкою, прийнявся за рагу. Слоїки такі самі, як у квартирі Харрі Холе. На підвіконні стояв старий синій транзистор. Звична поп-музика впереміш з незвичною мовою. Саме зараз грала музика, яку він колись чув у кіно, а мама награвала її на піаніно, яке стояло біля вікна, «єдиного з краєвидом на Дунай», як зазвичай казав батько, дражнячи матір. А якщо вона ображалася, він завжди залагоджував сварку, спитавши, як така принадна й інтелігентна жінка могла обрати собі за чоловіка такого, як він.

— У вас з Харрі роман? — спитав він.

Мартіна захитала головою.

— Тоді чому ти принесла квиток на концерт до нього до­дому?

Вона не відповіла.

Він усміхнувся:

— Як на мене, ти у нього закохалася.

Вона тицьнула в нього виделкою, наче хотіла сказати зауваження, але передумала, лише сказавши:

— А щодо тебе? Чи у тебе вдома є дівчина?

Він похитав головою. Ковтнув води зі склянки.

— Чому? Надто зайнятий?

Він пирснув, забризкавши водою увесь стіл. Нерви, як струна. Тому й не стримав сміху. Мартіна теж розсміялася.

— Чи ти голубий? — Вона втерла сльози, що від сміху спов­нили очі. — Може, друга вдома маєш?

Він розреготався ще голосніше. Й сміявся ще довго, вже коли вона змовкла.

Мартіна поклала їм обом ще рагу.

— Як він так тобі подобається, то візьми собі це. — Він кинув їй світлину, яку витягнув з рами дзеркала в оселі Харрі: темноволоса жінка й хлопчик. Мартіна взяла знімок, довго розглядала його.

— Веселий на вигляд, — мовила нарешті вона.

— Мабуть, добре йому жилося. Тоді.

— Мабуть.

З вікна просотувалися сіруваті сутінки, затоплюючи кімнату.

— Може, йому знову буде добре, — тихо сказала Мартіна.

— Гадаєш, таке можливо?

— Щоб знову стало добре? Звісно.

Він глянув на транзистор у неї за спиною.

— Чому ти мені допомагаєш?

— Я ж сказала. Харрі б не став тобі допомагати, й...

— Я тобі не вірю. Імовірно, є ще дещо.

Вона знизала плечима.

— Можеш перекласти мені, що тут написано? — Він розгорнув бланк і простягнув їй той, що знайшов у помешканні Харрі.

Поки Мартіна читала, він роздивлявся фото на посвідченні Харрі, котре прихопив у його домівці. Поліцейський дивився повз фотокамеру, й він збагнув, що Харрі дивився на фотографа, йому спало на думку, що це, мабуть-таки, засвідчує щось про людину на знімку.

— Це дозвіл на якийсь «Сміт-Вессон тридцять вісім», — мовила Мартіна. — Це припис, що він має отримати його на складі Поліцейського управління, показавши цей письмовий дозвіл.

Він повільно кивнув:

— І підпис там стоїть, так?

— Так. Підписав... комісар поліції Гуннар Хаген.

— Отже, Харрі зброю не видали. Отже, небезпеки від ньо­го немає. Більше того, він геть беззахисний.

Мартіна закліпала очима.

— Про що ти зараз розмірковуєш?

вернуться

53

Вони не повертаються (англ.).