Мадс Гільструп знизав плечима:
— Я, власне, прагнув не йому телефонувати, а Харрі Холе. Але той бовдур не мав візитівки, тому я зателефонував за номером, який мав. Халворсену абощо. Не пригадаю, я був п’яний.
— Чи ти комусь ще казав про це? — спитав Юн.
Мадс Гільструп замотав головою і, піднявши пляшку, відпив ковток.
— Лише батькові.
— Батькові? А, звісно, звісно.
— Звісно? — Мадс пирхнув. — Чи ти любиш свого батька, Юне Карлсене?
— Так. Дуже люблю.
— І ти не згодишся, що любов до батька може бути прокляттям? — Юн змовчав, а Мадс вів далі: — Батько прийшов відразу потому, як я зателефонував поліцейському, а коли я розповів йому, знаєш, що він зробив? Узяв лижну палицю і побив мене. А старий шкарбун досі боляче б’ється. Адже ж знаєш, зненависть додає сил. Він сказав: якщо я ще хоч комусь розповім, змішавши з брудом репутацію родини, він уб’є мене. Отак і сказав. І знаєш... — Мадсові очі вмить сповнилися слізьми, голос затремтів. — Я все одно його люблю. Й часом мені видається, що саме за це він так люто мене ненавидить. За те, що я, його єдиний син, такий кволий, що навіть не здатен ненавидіти його у відповідь.
Він, стукнувши, поставив пляшку додолу, кімнатою прокотилася луна. Юн схрестив долоні.
— А тепер послухай мене. Поліцейський, якому ти зробив зізнання, зараз перебуває у комі. І якщо ти присягнеш не переслідувати мене та моїх близьких, я обіцяю, що ніколи тебе не викрию.
Мадс Гільструп ніби й не чув Юнових слів, він знов і знов дивився на екран, де спиною до них стояли наречені.
— Дивись, вона саме відповідає «так». Я знов і знов переглядаю цей епізод. Бо не збагну. Вона ж заприсяглась. Вона ж... — Він потрусив головою. — Я гадав, може, завдяки цьому вона знов покохає мене, коли я скою цей... злочин, й вона побачить мене таким, який я є. Злочинець має бути сміливим. Сильним. Має бути чоловіком, адже так? А не лише... — Він, голосно зітхнувши, майже гаркнув: — ...чиїмось сином.
Юн підвівся:
— Мені час.
Мадс Гільструп кивнув:
— Я маю дещо твоє. Назвімо це... — він замислено прикусив губу, — прощальним подарунком від Рагнхільд.
Повертаючись назад, сидячи у вагончику Хольменколленської дороги, Юн дивився на чорну сумку, яку дав йому Мадс Гільструп.
На вулиці стояла страшенна холоднеча, ті, хто наважився вийти на недільну прогулянку, йшли, здійнявши плечі, з похиленими головами, загорнувшись у шарфи та шапки. Але Беата Льонн наче й не відчувала того холоду, стоячи на Якоб-Оллс-гате, натискаючи кнопку у домофоні, дзвонячи у квартиру Михолечів. Вона взагалі стала нечутлива, отримавши нещодавно звістку з лікарні.
— Найбільша проблема не в серці, — мовив лікар. — З’явилися порушення у решті органів. Найперше — нирки.
Пані Михолеч чекала на сходовому майданчику, провела Беату на кухню, де, тріпаючи себе за волосся, сиділа Софія. Пані Михолеч, наливши води у кавник, поставила на стіл три чашки.
— Нам з Софією краще б побалакати віч-на-віч, — мовила Беата.
— Вона хоче при мені, — відповіла мати. — Кави?
— Ні, дякую. Мені треба у лікарню. Я ненадовго.
— Ні, то й ні. — Пані Михолеч вилила воду з кавника.
Беата сіла напроти Софії. Намагаючись перестріти погляд дівчини, спрямований на пасмо волосся.
— Певна, що нам не потрібно поговорити наодинці, Софіє?
— Навіщо? — спитала дівчина зухвалим тоном, таким, яким роздратовані підлітки з неймовірним успіхом домагаються свого — розлючення співрозмовника.
— Це вельми й вельми особисті речі, Софіє.
— Вона ж моя мати, пані!
— Добре, — мовила Беата. — Чи ти робила аборт?
Софія заклякла. Обличчя спотворив вираз люті та болю.
— Ти про що? — коротко спитала вона, але не спромоглася приховати подив у голосі.
— Хто батько? — поцікавилася Беата.
Софія далі випрямляла уявні волосинки. Пані Михолеч стояла, роззявивши рота.
— Ви мали секс за згодою, чи він тебе зґвалтував?
— Що ви кажете! Як ви наважуєтесь! — вигукнула мати. — Вона ж ще дитина, а ви промовляєте до неї так, наче вона... повія.
— Ваша дочка була вагітна, пані Михолеч. Я лише хочу знати, чи не стосується це справи про убивство, над якою ми працюємо.
Нижня щелепа матері наче з суглобів висунулася й геть упала. Беата нахилилася до Софії:
— Це був Роберт Карлсен? Софіє, він?
Вона зауважила, як губи у дівчини затремтіли.
Мати скочила зі стільця.
— Про що вона торочить, Софіє? Скажи, що то неправда!
Софія уп’ялася обличчям у стіл, затуливши голову руками.
— Софіє! — вигукнула мати.
— Так, — крізь сльози промовила дівчина. — Він. Роберт Карлсен. Я й не гадала... навіть близько не уявляла, що він... на таке здатний.
Беата підвелася. Софія схлипувала, а мати мала такий вигляд, наче її вдарили. Беата відчувала лише заціпеніння.
— Убивцю Роберта Карлсена сьогодні вночі знешкодили, — мовила вона. — Загін швидкого реагування застрелив його на контейнерному складі. Він мертвий. — Вона намарне сподівалася реакції. — Я йду.
Ніхто не чув її, і вона сама пішла до виходу.
Стоячи біля вікна, він споглядав хвилястий білий ландшафт. Ніби молочне море, скуте кригою. То тут, то там виднілися на гребенях хвиль будинки й червоні сараї. А над усім звисало низьке зморене сонце.
— They are not coming back[53], — мовив він. — Поїхали геть. А може, їх і не було? Може, ти збрехала?
— Вони були тут, — зауважила Мартіна, знімаючи з плити каструлю. — Коли ми зайшли, в оселі було тепло, й ти сам зауважив сліди на снігу. Мабуть, щось трапилось. Сідай, все готове.
Поклавши пістолет поряд з тарілкою, прийнявся за рагу. Слоїки такі самі, як у квартирі Харрі Холе. На підвіконні стояв старий синій транзистор. Звична поп-музика впереміш з незвичною мовою. Саме зараз грала музика, яку він колись чув у кіно, а мама награвала її на піаніно, яке стояло біля вікна, «єдиного з краєвидом на Дунай», як зазвичай казав батько, дражнячи матір. А якщо вона ображалася, він завжди залагоджував сварку, спитавши, як така принадна й інтелігентна жінка могла обрати собі за чоловіка такого, як він.
— У вас з Харрі роман? — спитав він.
Мартіна захитала головою.
— Тоді чому ти принесла квиток на концерт до нього додому?
Вона не відповіла.
Він усміхнувся:
— Як на мене, ти у нього закохалася.
Вона тицьнула в нього виделкою, наче хотіла сказати зауваження, але передумала, лише сказавши:
— А щодо тебе? Чи у тебе вдома є дівчина?
Він похитав головою. Ковтнув води зі склянки.
— Чому? Надто зайнятий?
Він пирснув, забризкавши водою увесь стіл. Нерви, як струна. Тому й не стримав сміху. Мартіна теж розсміялася.
— Чи ти голубий? — Вона втерла сльози, що від сміху сповнили очі. — Може, друга вдома маєш?
Він розреготався ще голосніше. Й сміявся ще довго, вже коли вона змовкла.
Мартіна поклала їм обом ще рагу.
— Як він так тобі подобається, то візьми собі це. — Він кинув їй світлину, яку витягнув з рами дзеркала в оселі Харрі: темноволоса жінка й хлопчик. Мартіна взяла знімок, довго розглядала його.
— Веселий на вигляд, — мовила нарешті вона.
— Мабуть, добре йому жилося. Тоді.
— Мабуть.
З вікна просотувалися сіруваті сутінки, затоплюючи кімнату.
— Може, йому знову буде добре, — тихо сказала Мартіна.
— Гадаєш, таке можливо?
— Щоб знову стало добре? Звісно.
Він глянув на транзистор у неї за спиною.
— Чому ти мені допомагаєш?
— Я ж сказала. Харрі б не став тобі допомагати, й...
— Я тобі не вірю. Імовірно, є ще дещо.
Вона знизала плечима.
— Можеш перекласти мені, що тут написано? — Він розгорнув бланк і простягнув їй той, що знайшов у помешканні Харрі.
Поки Мартіна читала, він роздивлявся фото на посвідченні Харрі, котре прихопив у його домівці. Поліцейський дивився повз фотокамеру, й він збагнув, що Харрі дивився на фотографа, йому спало на думку, що це, мабуть-таки, засвідчує щось про людину на знімку.
— Це дозвіл на якийсь «Сміт-Вессон тридцять вісім», — мовила Мартіна. — Це припис, що він має отримати його на складі Поліцейського управління, показавши цей письмовий дозвіл.
Він повільно кивнув:
— І підпис там стоїть, так?
— Так. Підписав... комісар поліції Гуннар Хаген.
— Отже, Харрі зброю не видали. Отже, небезпеки від нього немає. Більше того, він геть беззахисний.
Мартіна закліпала очима.
— Про що ти зараз розмірковуєш?