У кімнаті було градусів чотирнадцять, голі бетонні стіни віддавали луною, коли жінка-судмедексперт відповідала на запитання, які ставив їй Харрі.
— Ні, загалом ми не збиралися робити розтин. І без того маємо роботи під зав’язку, а за цих умов причина смерті цілком певна, ти ж сам розумієш. — Вона кивнула у бік обличчя, на якому замість носа та верхньої губи була величезна чорна дірка, що оголила зуби та верхню щелепу.
— Чисто тобі кратер, — прокоментував Харрі. — Не надто скидається на слід від МР-5. Коли буде готовий звіт?
— Спитай у свого начальника. Він просив переслати звіт йому.
— Хаген?
— Еге ж. Тому якщо негайно хочеш прочитати звіт, візьми у нього копію.
Харрі та Беата перезирнулися.
— Послухайте-но, — жінка скривила губи, намагаючись, як здалось Харрі, всміхнутися, — на вихідних у нас обмаль людей працює, я маю ще купу справ. Тож мені вже час.
— Певна річ, — мовила Беата.
Судмедексперт разом з Беатою попростували до дверей, але обидві спинилися, почувши голос Харрі:
— Чи хтось із вас зауважив це?
Обидві озирнулися: Харрі стояв, схилившись над тілом.
— Він має сліди від ін’єкцій. Чи ви зробили аналіз крові на наркотики?
Судмедексперт зітхнула:
— Його привезли цього ранку, ми тільки й встигли покласти його у холодильник.
— Коли зможете зробити аналіз?
— Це важливо? — спитала вона й, зауваживши, що Харрі завагався, додала: — Було б добре, якби ти сказав чесно, бо якщо ми опрацьовуватимемо його першочергово, то решту з того, про що ви просите, доведеться відкласти. Тут дуже гаряче напередодні Різдва.
— Гаразд, хлопчина, мабуть, кілька разів коловся. — Харрі знизав плечима. — Та й він мертвий, тому це, певно, не надто важливо. Годинника ви з нього зняли?
— Годинника?
— Так, коли він напередодні намагався зняти грошей у банкоматі, на руці у нього був «Сейко SQ 50».
— Не було на ньому годинника.
— Гм. — Харрі глянув на власний зап’ясток. — Загубив, напевне.
— Я піду у реанімацію, — мовила Беата, коли вони вийшли надвір.
— Гаразд. Я візьму таксі. Ти засвідчиш його особу?
— Що ти маєш на увазі?
— Що ми на сто відсотків певні, що у морзі лежить саме Станкич.
— Звісно, це не звичайна процедура. У трупа друга група крові, яка збігається з тією, яку знайшли в кишенях у Халворсена.
— Це найпоширеніша у Норвегії група крові, Беато.
— Так, але вони й ДНК перевірятимуть. Ти маєш сумніви?
Харрі знизав плечима:
— Треба конче зробити аналіз ДНК. Коли?
— Найшвидше — у середу. Годиться?
— Три дні. Задовго.
— Харрі...
Харрі звів руки догори:
— Гаразд. Іду. А ти подрімай, добре?
— Як направду, тобі сон потрібен більше за мене.
Харрі поклав руку на її плече. Тендітне й худеньке під курткою.
— Він молодець, Беато. Він хоче бути тут. Зрозуміла?
Беата прикусила губу. Наче хотіла щось сказати, але, швидко всміхнувшись, кивнула. У таксі Харрі добув мобільник і набрав номер телефону Халворсена. Утім, як і сподівався, відповіді не почув.
Тоді він набрав номер готелю «Інтернаціональ». Коли портьє взяв слухавку, попросив перемкнути на Фреда, у бар. На Фреда? У який ще бар?
— The other bar[54], — сказав Харрі.
Коли у слухавці почувся голос Фреда, Харрі мовив:
— Це поліцейський. Який учора питав про Маленького Спасителя.
— Слухаю.
— Мені треба побалакати з нею.
— Вона отримала погану звістку. Прощавай.
Кілька хвилин Харрі слухав гудки у слухавці. Потому засунув телефон у внутрішню кишеню й почав споглядати незалюднені вулиці міста. Вона, певно, у соборі, запалює ще одну свічку.
— Ресторан «Шрьодер», — мовив таксист і загальмував.
Харрі сидів за звичним столиком, уп’явшись очима у недопитий кухоль пива. Так званий ресторан насправді був невигадливою, облупленою пивницею, хоча в атмосфері віяло величчю та гідністю, може, через відвідувачів, а можливо, через стильні картини, які оздоблювали стіни. Або ж, може, через те, що «Шрьодер» тримався протягом стількох років, спостерігаючи за тим, як більшість сусідніх ресторанчиків змінювали вивіски та власників, а він жив собі та й жив.
Недільного вечора, перед закриттям, відвідувачів було обмаль. Але саме зараз завітав ще один, роззирнувся швиденько, розстібаючи пальто, з-під якого виглядав твідовий піджак, й попростував до столика Харрі.
— Доброго вечора, друже, — привітався Столе Еуне. — Певно, це твій улюблений куточок відпочинку?
— Це не куточок, — без краплини зневаги відповів Харрі, — це закапелок. Кутки ззовні. Їх обходять, а не сидять у них.
— А як щодо «кутнього столика»?
— Це не столик у кутку. Це столик з кутами. Як кутня канапа.
Еуне задоволено посміхнувся. Він полюбляв такі розмови. Офіціантка, підійшовши, підозріливо поглянула на нього, коли він замовляв чай.
— Отже, стояти в кутку теж не можна? — мовив він, поправляючи метелик у чорно-червоний горошок.
Харрі посміхнувся:
— Чи ти намагаєшся мені щось сказати, пане психолог?
— Утім, ти ж телефонував мені, щоб я тобі дещо розповів.
— Яка твоя ціна за годину, щоб розповісти людям, щоб їм було соромно за себе?
— Слухай-но, Харрі, через пияцтво ти стаєш не лише дратівливим, але й дратуєш інших. Я приїхав не тому, щоб позбавляти тебе самоповаги, впевненості у собі чи пива. Але твій клопіт у тому, що все це — у цій склянці.
— Ти, як завжди, маєш рацію, — відповів Харрі, здійнявши кухоль. — Тому треба хутко його допити.
Еуне підвівся:
— Якщо ти бажаєш погомоніти про своє пияцтво, можемо обговорити це, як зазвичай, у моєму офісі. Консультація добігла кінця, за чай платитимеш ти.
— Стривай, — мовив Харрі. — Отак. — Обернувшись, він поставив недопитий кухоль з пивом на порожній сусідній столик. — Це мій фокус. Я виходжу із запою півлітровим кухлем пива, котрий випиваю за годину. Один маленький ковточок що дві хвилини. Ніби снодійне. Потому повертаюся додому й з наступного дня тверезий як скельце. Я хотів побалакати з тобою про напад на Халворсена.
Еуне знову неквапливо сів.
— Моторошна історія. Мені переказали подробиці.
— Й що ти бачиш?
— Лише проблиски, Харрі. Заледве, насилу. — Еуне жваво кивнув офіціантці, котра принесла чай. — Утім, як ти знаєш, хоч я бачу проблисками, та все-таки набагато краще за моїх колег-ледарів. А я зауважую певну подібність між цією подією та убивством Рагнхільд Гільструп.
— Кажи.
— Глибока, непідробна лють, що вихлюпнулася назовні. Насилля, зумовлене сексуальною фрустрацією. Вибухи люті, типові для особи у пограничному стані.
— Так, але, як видається, ця особа здатна контролювати свою лють. Позаяк намагалася не лишити слідів на місцях злочину.
— Слушно. Можливо, маємо справу зі злочинцем, який чинить наругу, керований люттю, — чи з особою, котра «вдається до насилля», як наполягають їх називати пані-психологи, — котра загалом у житті має достатньо урівноважений вигляд, просто-таки дбайливий. Нещодавно в «American journal of Psychology» надрукували статтю про таких людей, тих, що схильні до так званої slumbering rage[55]. Я називаю їх доктор Джекіл та містер Гайд. Й коли просинається містер Гайд... — Еуне, погрозливо помахавши вказівним пальцем, відсьорбнув чаю: — ...все, Страшний суд й Армагеддон заразом. Якщо лють вихлюпується з них, вони її вже неспроможні приборкати.
— Не надто добра якість для професійного кілера.
— Безперечно. Ти до чого ведеш?
— Під час убивства Рагнхільд Гільструп і нападу на Халворсена Станкич порушує свій стиль. У цьому випадку є якась... нетипова несамовитість. Не схоже на убивство Роберта Карлсена та решту випадків, про які повідомляв Європол.
— Лютий і психічно неврівноважений найманий убивця? Та-ак. Утім, трапляються ж психічно неврівноважені пілоти та оператори на АЕС. Не кожен працює там, де слід би, розумієш?
— Ось за це й вип’ємо!