— Наразі ні, але ми опрацьовуємо це.
Щойно прес-конференція закінчилася, Хаген підкликав Харрі до себе. Зала спорожніла, Хаген підійшов просто до підвищення і, споглядаючи підлеглого згори вниз, мовив:
— Від сьогодні я наказав усім інспекторам мати при собі зброю. Ви отримали мій дозвіл, тож де ваша зброя?
— Я опікувався розслідуванням, босе, і не надав цьому першочергової ваги.
— Отже, надайте, — слова голосно покотилися залою.
Харрі повільно кивнув.
— Ще щось, босе?
Харрі сидів у своєму кабінеті, дивлячись на порожнє крісло Халворсена. Потім зателефонував у паспортну службу й попросив, щоб йому видали документ про всі закордонні паспорти, які видали родині Карлсен. Гугнявий жіночий голос поцікавився, чи він бува не жартує, тож Харрі надав їй особистий номер Роберта, потому, послуговуючись даними Управління реєстрації населення, комп’ютерні пошуки стрімко обмежилися Робертом, Юном, Юзефом та Дорте.
— Батьки, Юзеф та Дорте, мають подовжені чотири роки тому паспорти. Юнові закордонний паспорт не видавали, А... хвилиночку, комп’ютер сьогодні повільний... аа-а, ось... У Роберта є закордонний паспорт, виданий десять років тому й незабаром буде нечинним, тож перекажіть йому...
— Він мертвий.
Харрі набрав внутрішній номер Скарре й попросив негайно зайти.
— Наразі все даремно, — відповів Скарре, сідаючи не у Халворсенове крісло, а на краєчок столу, чи то за збігом, чи то через несподівану тактовність. — Я перевірив рахунки Гільструпів, жодного зв’язку з Робертом Карлсеном чи з рахунками у Швейцарії. Єдина прикметна річ — з рахунків компанії зняли готівкою п’ять мільйонів крон, у доларах. Зателефонувавши Алберту Гільструпу, я запитав його, й він відверто зізнався, що то щорічна різдвяна премія для портового начальства у Буенос-Айресі, Манілі та Бомбеї, зазвичай Мадс навідується до них у грудні. Так би мовити, невеличкий хабарчик.
— А щодо рахунку Роберта?
— Надходження — лише заробітна плата, загалом він повсякчас потроху знімав кошти.
— Телефонні дзвінки від Гільструпів?
— Робертові Карлсену ніхто не телефонував. Але, проглядаючи дзвінки Гільструпів, ми дещо знайшли. Вгадай, хто повсякчас телефонував Юнові Карлсену, часом навіть уночі?
— Рагнхільд Гільструп, — відповів Харрі й зауважив, як обличчя Скарре розчаровано видовжилося. — Що ще?
— Нічого. Якщо не зважати, що висвітився один знайомий номер. Мадс Гільструп телефонував Халворсену того дня, коли того порізали. Пропущений дзвінок.
— Добре, — сказав Харрі, — перевір ще один рахунок.
— Який?
— Давида Екхофа.
— Командувача? А що шукати?
— Гадки не маю. Перевір про всяк випадок.
Коли Скарре вийшов, Харрі зателефонував у Судмедекспертизу, й тамтешня медсестра пообіцяла враз і без перепон відправити фото трупа Христо Станкича факсом на номер готелю «Інтернаціональ» у Загребі.
Подякувавши, Харрі набрав номер готелю.
— Виникли питання щодо того, як вчинити з трупом, — сказав він Фреду. — Хорватська влада не знає людину на ім’я Христо Станкич, а тому не просить, щоб його видали.
За десять секунд у слухавці почулася її досконала англійська.
— Пропоную нову угоду, — мовив Харрі.
Клаус Торкільдсен з регіонального вузла «Теленор» в Осло, власне, мав у житті єдину мету: нехай його не чіпають. А позаяк він важив набагато більше за норму, повсякчас був упрілий, та ще й буркотун, бажання його, загалом, здійснювалося. При потребі спілкуючись з людьми, він намагався дотримувати дистанції. Через те здебільшого сидів наодинці, замкнувшись у приміщенні з теплим обладнанням й охолоджуючими вентиляторами. Про те, над чим він працював, обізнаних було обмаль, чи то взагалі ніхто, найголовніше — що він був непримітним.
Потреба дотримувати дистанції, певно, спричинилася до того, що кілька років він займався ексгібіціонізмом, примудряючись таким чином навіть отримувати задоволення з партнером за п’ять—п’ятнадцять метрів від нього. Але найперше Клаус Торкільдсен, утім, прагнув спокою. А на цьому тижні він мав чимало мороки. Спершу цей Халворсен, котрому конче закортіло контролювати зв’язок з тим загребським готелем. Згодом той Скарре, що потребував роздруківки розмов таких собі Гільструпа та Карлсена. Й обидва посилалися на Харрі Холе, перед яким, як не крути, Торкільдсен у величезному боргу. Й лише тому він не кинув слухавки, коли Харрі Холе зателефонував особисто.
— Ми ж маємо спеціальну службу, яка відповідає на питання поліції, — пробуркотів Торкільдсен. — За приписами ви маєте звертатися по допомогу саме туди.
— Знаю, — відповів Харрі, закриваючи тему. — Я чотири рази телефонував Мартіні Екхоф і не почув відповіді. Ніхто в Армії спасіння, навіть її батько, гадки не має, де вона.
— Але ж батьки завжди дізнаються останніми, — зауважив Клаус, правда, він не мав такого особистого досвіду, утім таких знань легко набути з кіно. А Клаус Торкільдсен ходив у кіно дуже й дуже часто.
— Гадаю, вона вимкнула телефон, але, певно, ти спроможний локалізувати його для мене? Щоб я хоч би знав, що вона у місті.
Клаус Торкільдсен зітхнув. Лише з манірності, адже полюбляв робити послуги поліції, а надто — послуги не надто законні.
— Ось її номер.
За п’ятнадцять хвилин Клаус перетелефонував і повідомив, що принаймні її sim-картка — за межами міста. Сигнал приймали дві базові станції на захід від Е-6. Він розповів, де стоять станції і який мають радіус дії. Харрі квапливо подякував і попрощався, тому Клаус вважав, що прислужився, тож, вдоволений собою, знов узявся за вивчення сьогоднішньої програми у кінотеатрах.
Юн замкнувся у Робертовій квартирі.
Стіни досі відгонили тютюновим димом, долі біля шафки валялася брудна футболка. Немов Роберт щойно пішов у крамницю за кавою і цигарками.
Чорну сумку, яку дав Мадс, Юн поставив біля ліжка, увімкнув опалення. Роздягнувшись догола, пішов у душ і стояв під гарячою зливою, поки тіло не почервоніло й не вкрилося гусячою шкірою. Потім витерся, вийшов з ванної, не одягаючись, сів на ліжко й почав дивитися на сумку.
Відкривати її він не наважувався. Бо знав, що там під гладенькою чорною тканиною. Загибель. Смерть. Йому здавалось, що він уже відчуває тлінний сморід. Заплющився. Треба поміркувати.
Задзеленчав мобільник.
Мабуть, Теа, турбується, де він мешкатиме. Зараз він не в змозі з нею розмовляти. Але телефон дзеленчав наполегливо й настирливо, як китайське катування під водою, зрештою, він схопив слухавку й гаркнув у мікрофон, відчуваючи, що голос тремтить від люті.
— Чого тобі?
Відповіді немає. Він глянув на дисплей. Номер не висвітився. Юн збагнув, що телефонувала не Теа.
— Юн Карлсен, слухаю, — обережно мовив він.
Мовчання.
— Алло! Хто це? Я знаю, що ви на лінії, тому озвіться...
Поза шкірою пробіг мороз від паніки.
— Hello? Who is this? — почув він власний голос. — Is that you? I need to speak to you. Hello![56]
Пролунало клацання, й зв’язок урвався.
Кумедно, міркував Юн. Мабуть, хтось помилився номером. Він ковтнув слину. Станкич мертвий. Роберт мертвий. І Рагнхільд мертва. Всі загинули. Лише поліцейський ще живий. І сам Юн. Він уп’явся очима у сумку й, відчувши, що його лихоманить, загорнувся у ковдру.
Коли Харрі з’їхав з Е-6 і вузькими путівцями заглибився у засніжений сільський ландшафт, він кинув оком на вершину й побачив ясне зоряне небо.
Його охопило дивне, тремтливе відчуття, що незабаром щось станеться. Він побачив, як ясним небом попереду прокотилася падаюча зірка, йому спало на думку, що коли й справді існують знамення, то, можливо, саме зараз на його очах загинула планета.
У вікнах на першому поверсі Естгора світилося. А заїхавши у двір, він побачив електромобіль, і тремтливе передчуття посилилось.
Харрі попростував до будинку, роздивляючись сліди у снігу.
Став біля дверей, припав до них вухом, зсередини лунали голоси.
Харрі постукав. Три швидких постукування. Голоси змовкли.