Квиток придбав поспіхом, до Бангкока, через Амстердам. На ім’я Роберта Карлсена. Так само як і квиток, за яким у жовтні літав у Загреб. Як і тоді, він мав у кишені закордонний братів паспорт, виданий десять років тому. Схожість між ним і чоловіком, чию світлину було вклеєно у паспорт, беззаперечна. А що за десять років зовнішність парубка змінюється, прикордонникам під час паспортного контролю пояснювати не треба.
Придбавши квиток, він поїхав на Гетеборггата, зібрав валізу й наплічник. До вильоту було ще десять годин, тому треба пересидіти у прихистку. Він переховувався в одній з «частково умебльованих» квартир Армії спасіння на Хьоугеруді, від якої мав ключі. Помешкання це стояло порожнім уже протягом двох років, бо протікало, з меблів — лише канапа та крісло, у яких набивка на спинці зібралася у грудки, ліжко із заплямованим матрацом. Саме сюди він наказував Софії приходити щовівторка о шостій. Деякі плями залишились після неї. А деякі залишив він, сидячи тут наодинці. Й тоді він повсякчас марив про Мартіну. Це було ніби голод, який утамували лише раз, тож відтоді він безугавно шукав тодішнього відчуття. Й лише тепер віднайшов, з п’ятнадцятирічною хорватською дівчинкою.
Згодом, якось восени до нього заявився обурений Роберт, розповівши, що Софія все йому розповіла. Юн так розлютився, що насилу спромігся стриматись.
Усе це страшенно... принизливо. Як тоді, коли батько, побачивши на простирадлі плями сімені, випоров його, тринадцятирічного хлопчика, ременем.
А коли Роберт погрожував розповісти про все керівництву Армії, коли хоч раз побачить його поруч з Софією, тож лишилось йому тільки одне. І то не відмова від зустрічей із Софією. Адже ані Робертові, ані Рагнхільд, ані Теа годі було зрозуміти, що лише це давало йому визволення й величезне задоволення. За кілька років Софія надто подорослішає, й доведеться шукати вже іншу. Але певний час вона буде його маленькою принцесою, світлом його душі й вогнем його чресел, якою була Мартіна, коли вперше магія здійснилася тієї ночі в Естгорі.
Перон залюднився. Можливо, все минеться. Може, треба перечекати тиждень-два й повернутися. До Теа. Він добув телефон з кишені, знайшов її номер і наклацав есемеску: «Батько захворів. Увечері лечу в Бангкок. Завтра зателефоную». Відправив повідомлення, ляснув долонею по чорній сумці. П’ять мільйонів крон доларами. Батько зрадіє: нарешті матиме змогу виплатити борг і звільнитися. Я беру на себе гріхи ближніх. Несу їм спасіння. Він дивився у тунель, у чорну очницю. 20:18. Де ж потяг?
Де Юн Карлсен? Дивлячись на спини попереду, він повільно опустив револьвер. Палець послухався, сковзнувши з курка. Краще навіть не згадувати, яким близьким він був до того, щоб зробити постріл. Але тепер він упевнений. Юна Карлсена тут немає. Він не прийшов. Ось чому, коли вони повсідалися на місцях, запанувало збентеження. Музика стала спокійнішою, щітки стрімко вистукували по барабанах, гітарист тихо перебирав струни.
Він побачив, як дівчина Юна Карлсена нахилилася, як заворушилися її плечі, наче вона щось шукала у сумочці. Якусь мить сиділа, опустивши голову, знерухомлена. Потім підвелася, він стежив, як вона рвучко й нетерпляче просувалася між рядами людей, які, підводячись, пропускали її. Тієї ж таки хвилини він збагнув, як має діяти.
— Excuse me, — мовив він, підводячись і нехтуючи докірливі погляди людей, які, удавано важко зітхаючи, підводились. Міркував лише про одне: остання можливість дістатися до Юна Карлсена — якомога скоріше покинути залу.
Опинившись у фойє і почувши, як оббиті двері зачинилися й музика враз увірвалася, він завмер. Дівчина не відійшла далеко. Стояла у фойє, тримаючи у руках телефон і наклацуючи повідомлення. Двоє чоловіків у костюмах розмовляли біля інших дверей у залу, а дві гардеробниці з відстороненим виглядом сиділи на стільцях за стійкою. Він переконався, що пальто досі прикривало револьвер, і вже збирався підійти до дівчини, як раптом почув, що хтось біжить. Озирнувшись, встиг упізнати довготелесого чоловіка з обличчям, помережаним червоними прожилками, з широко розплющеними очима, котрий біг просто до нього. Харрі Холе. Трясця, слушну годину змарновано, пальто завадить націлити револьвер на поліцейського. Він відсахнувся до стіни, коли поліцейський схопив його за плече, й геть розгубився, коли Холе, смикнувши на себе двері зали, зник усередині.
Він уп’явся головою у стіну й міцно заплющив очі. А коли поволі випростався, побачив, що дівчина, тупцяючи, притискає до вуха слухавку, а на обличчі проступає відчай. Зробивши крок уперед, він став просто перед нею, ледве відсунувши пальто, щоб вона зауважила револьвер, й повільно викарбував:
— Please come with me[61]. Або я муситиму вас убити.
Він побачив, як її очі почорніли, як зіниці злякано розширились, телефон упав додолу.
Телефон із стукотом упав на рейки, досі продовжуючи дзвонити. За мить до того, як зауважити на дисплеї номер Теа, він гадав, що знову телефонує та сама людина, що вчора мовчала у слухавці. Найімовірніше, то була жінка, хоч вона й не промовила ані слова, але зараз він уже не сумнівався. Це вона, Рагнхільд. Стривайте! У чому річ? Чи він божеволіє? Треба зосередитись на диханні. У жодному разі не можна зараз втрачати самоконтроль. Він щосили стиснув чорну сумку, саме коли до перону наближався потяг. Двері, зітхнувши, розсунулися в обидва боки, він увійшов у вагон і, поставивши валізу на стільницю для багажу, знайшов вільне місце.
Порожнє крісло зяяло у ряду, наче дірка від зуба. Харрі вдивлявся в обличчя обабіч крісла, але вони були чи то застарі, чи то замолоді, чи то іншої статі. Повернувшись до першого крісла у 19-му ряду, він присів навшпиньки коло сивочолого старигана.
— Поліція. Ми...
— Що? — голосно перепитав старий, притуливши руку до вуха.
— Поліція, — так само гучно повторив Харрі. Він зауважив, що чоловік із провідком у вусі, який сидів трохи далі попереду, сіпнувшись, заговорив, нахилившись до закоту на піджаці. — Ми розшукуємо чоловіка, який, імовірно, сидів посеред цього ряду. Чи ви бачили, щоб хтось виходив?
— Що?
Літня пані, певно, супутниця старого, нахилилася до Харрі:
— Він щойно вийшов. Із зали. Просто посеред пісні. — Останнє вона промовила так, ніби вирішила, що поліція розшукує його саме з цієї причини.
Харрі прожогом кинувся знов до дверей, розчинивши їх настіж, помчав через фойє, побіг униз сходами у вестибюль, до виходу. Побачивши на вулиці спину у формі, ще зі сходів прокричав:
— Фалькейде!
Сіверт Фалькейд озирнувся, побачивши Харрі, розчинив двері.
— Чи тут щойно виходив чоловік?
Фалькейд похитав головою.
— Станкич у будівлі, — мовив Харрі. — Здіймай тривогу.
Фалькейд, кивнувши, приставив до рота закот куртки.
Харрі помчав назад, у фойє. Зауваживши долі маленький червоний мобільник, спитав у гардеробниць, чи хтось виходив із зали. Вони, перезирнувшись, одноголосно відповіли «ні». Він спитав, чи є ще виходи, окрім сходів.
— Лише запасний, — відповіла жінка.
— Так, але двері там гримають, ми б почули, — додала інша.
Харрі спинився біля дверей у залу, ковзнув оком зліва направо, уявляючи, як можна втекти. Якщо цього разу Мартіна сказала правду, то тут дійсно був Станкич? І враз збагнув, що вона не обманювала. Солодкий запах ще висів у повітрі. Хлопець, на якого він мало не наскочив біля входу у залу. А ще втямив, як він зник. Коли Харрі розчинив настіж двері у чоловічому туалеті, його пойняло крижаним повітрям з розчиненого вікна. Він підійшов до вікна, глянувши вниз, на карниз і на парковку, ляснув долонею об підвіконня.
— Дідько! Дідько!
Якийсь звук в одній з кабінок у туалеті.
— Агов! — вигукнув. — Чи є хто?
У відповідь вода у пісуарі, злісно булькнувши, стекла у стік.
І знов цей звук. Наче схлипування. Харрі глянув на дверцята — на одній червоним світиться «зайнято». Лігши додолу й зауваживши ноги у черевиках-човниках, крикнув:
— Поліція! Все гаразд?
Схлипування стихло.
— Чи він пішов? — спитав тремтливий жіночий голос.