— Не сперечатися зі мною! Не маєш Blauschein — ставай сюди. Зрозуміло, єврею?
Пфефферберґ пішов і став у ту шеренгу. Міла, його ніжна красива дружина, працювала в Мадріча і вже мала Blauschein. Ось тобі й маєш.
Коли в шерензі стало більше за сотню людей, їх погнали за ріг, повз лікарню, у двір колишньої кондитерської фабрики «Оптіма». Сотні людей уже стояли тут. Ті, хто опинився тут раніше, зайняли тінисті частини двору, де колись була стайня — там коней «Оптіми» запрягали в підводи, навантажені всілякими шоколадними цукерками з кремом і лікером. Тут було не якесь там збіговисько. Серед цих людей були професіонали: наприклад, банкіри Гольцери, фармацевти, зубні лікарі. Вони стояли групками, тихо перемовляючись. Молодий фармацевт Бахнер розмовляв із літньою парою на прізвище Воль. У дворі було багато старших людей. Тих старих і бідних, які жили за рахунок пайок юденрату. Того літа й сам юденрат, що розподіляв їжу і навіть простір, був менш безстороннім, ніж раніше.
Медсестри з лікарні гетто ходили серед затриманих з відрами води — це мало допомогти проти стресу й дезорієнтованості. У кожному разі, то були майже єдині ліки, крім невеликої кількості ціаніду з чорного ринку, які могла надати лікарня. Старі, вбогі містечкові родини пили воду в напруженій тиші.
Увесь день поліція трьох видів заходила у двір зі списками і формувалися шеренги людей, яких есесівці зустрічали біля брами й вели на станцію Прокоцим. Дехто намагався уникнути цього, ховаючись по кутках двору. Але для Пфефферберґа було звичнішим крутитися коло брами, шукаючи яку-небудь офіційну особу, до якої можна звернутися. Може, там буде Спіра, наряджений, як у кіно, і охочий — із такою трохи незграбною іронією — випустити його. Та й справді — біля будки охорони стояв сумний хлопчина в головному уборі ОД, роздивлявся список, тримаючи краєчок паперу тонкими пальцями. Пфефферберґ не лише служив із ним в ОД якийсь час, а й учив його сестру, коли працював у середній школі імені Костюшка на Подґужі.
Юнак підвів очі.
— Пане Пфефферберґ… — пробурмотів він із тією, давньою повагою. Він спитав пана Пфефферберґа, що він тут робить — немовби у дворі зібрали злодіїв-рецидивістів.
— Це якесь безглуздя, — сказав Пфефферберґ, — але мені ще не видали Blauschein.
Хлопець похитав головою.
— Ходіть зі мною, — сказав він.
Він повів Пфефферберґа до старшого німецького поліцая у формі коло брами й віддав честь. Хлопець мав не дуже героїчний вигляд у цьому кумедному кашкеті, з худою, беззахисною шиєю. Згодом Пфефферберґ думав, що допоміг хлопчині поводитися більш упевнено.
— Оце пан Пфефферберґ із юденрату, — збрехав юнак, тонко поєднавши повагу і впевненість. — Він гостював у родичів.
Старший, як видавалось, уже втомився й знудився від цієї масової поліцейської роботи у дворі. Він недбало махнув Пфефферберґові — мовляв, виходь. Пфефферберґ не мав часу дякувати хлопцеві чи думати над цією таємницею: як підліток з тонкою шийкою наважився врятувати його брехнею, ризикуючи життям, і то просто за те, що він учив його сестру вправ на кільцях?
Пфефферберґ бігом помчав до бюро праці і кинувся туди без черги. За столом сиділи фройляйн Шкода і фройляйн Кнозалла, сердечні молоденькі судетські німкені.
— Liebchen[4], Liebchen, — сказав Леопольд Шкоді, — вони хочуть мене забрати, бо я не маю тої наліпки. Будь ласка, погляньте на мене! — Здоровенний, як бугай, Пфефферберґ свого часу був у польській хокейній збірній, а також у лижній. — Хіба ж я справді такий, що мене тут не треба?
Незважаючи на ті юрмиська народу, які не давали їй спокою цілий день, Шкода підняла брови і не змогла стримати усмішку. Вона взяла його Kennkarte.
— Не можу вам допомогти, пане Пфефферберґ, — сказала вона. — Вони вам не дають, то і я не можу. Мені дуже жаль…
— Але ж ви можете мені її дати, Liebchen, — наполегливо вів своєї Леопольд гучним, спокусливим, мелодраматичним голосом. — Я ж маю спеціальності, Liebchen, спеціальності!
Шкода сказала, що допомогти тут може тільки гер Сепеші, але пустити Пфефферберґа до Сепеші зараз ніяк не можна. Про це треба домовлятися за кілька днів.