— Не було ще людини, що йшла б по нерівній дорозі, не озираючись назад. Хто зайшов далеко, тому важче повернутись. Ми вам допоможемо.
Када провів Марію. Вона мала продиктувати показання для протоколу. Коли він повернувся, Коронді вже заглибився в читання…
«Одного разу я прочитав в урядовій газеті, що Рудольфу Казмері присвоїли звання генерала. Це мене трохи витверезило. Казмері вже генерал, бо не марнує часу на пусті мрії, а я поки що тільки полковник. Бог дав людині розум, щоб вона користувалась ним. І я почав діяти.
Перед тим як організувати добровільні загони, я мав створити в країні сприятливі настрої. Це завдання я успішно виконав.
Я викликав до себе старшого лейтенанта Немештабокі, якого любив за відчайдушну хоробрість і кмітливість. Це був чорнявий хлопець з кучерявим волоссям і блискучими очима. На худорлявому, але мужньому і вродливому обличчі його завжди сяяла посмішка. Про холоднокровність лейтенанта у відділенні розповідали легенди, хоч ніхто не зміг би сказати, скільки в цих балачках правди і скільки вигадки.
За останні роки Немештабокі не раз бував у Чехословаччині. Він налагодив особистий зв'язок з керівниками груп.
— Сідай, Дані, — запропонував я йому.
Лейтенант з незмінною посмішкою чекав моїх розпоряджень.
— Слухай, сину, я хочу доручити тобі одне важливе й важке завдання.
— Слухаю, пане полковник…
Я докладно ознайомив його з наказом про організацію добровільних загонів, потім розтлумачив потребу в моральній підготовці громадськості перед проведенням цієї операції. Нам треба довести, що чехи переслідують угорську меншість. Не просто теревенити про це, а підтвердити фактами, бо тільки тоді існування добровільних загонів матиме підставу.
— Але дозвольте, пане полковник, — зауважив Немештабокі. — Поки що в нас немає ніяких фактів про переслідування угорців на території Чехословаччини. За повідомленнями…
— Кажеш, угорську меншість там не переслідують?
— Ні. Принаймні мені про це невідомо…
— Розумію, сину. Але зарубай собі на носі, що коли уряд офіціально заявляє про утиски і переслідування угорців у Чехословаччині, то воно, мабуть, так і є…
— Ага, тоді воно, справді, так і є, — погодився Немештабокі, широко посміхаючись.
— Ну, годі жартувати, — промовив я серйозно. — Перш ніж приступити до виконання завдання, треба обміркувати деякі принципові питання.
— Слухаюсь, пане полковник…
— Ти визнаєш безглуздість Тріанонського миру?
— Визнаю.
— І те, що всі відібрані території є невід'ємною частиною святої корони[18]?
— Так.
— Як ти думаєш, чехи добровільно відмовляться од Фелвідеку[19]?
— На мою думку, ні в якому разі,
— Повинні ми ним заволодіти?
— Обов'язково.
— Будь-якою ціною?
— Безумовно.
— Як ти вважаєш, можна досягти цієї мети?
— Мета виправдовує засоби.
— Ти тямущий хлопець, а це для нас важливо.
Немештабокі посерйознішав.
— Пане полковник… мені хотілося б поставити вам запитання. Це так, між іншим, якщо дозволите.
— Закури і можеш запитувати.
Лейтенант шанобливо почекав, доки я закурив, а потім спитав:
— Що буде, коли самі угорці, які живуть на згаданих територіях, не захочуть приєднатись до нас?
Я вражено глянув на нього.
— Звідки в тебе таке припущення? — спитав я здивовано.
— Дозвольте доповісти, що це не моє припущення: сьогодні, з вашого дозволу, я написав доповідну на ім'я начальника генштабу про настрої угорців у Словаччині. Там вказано про деякі дивні справи. Наші агенти, на мою думку, ще й прикрашають становище.
18
Корона угорського короля Стефана І (Святого) (997–1038 pp.). Маються на увазі угорські володіння до 1919 року.