— Про що ж доповідають агенти? — спитав я з цікавістю.
— Між іншим, про те, що симпатії робітників у Фелвідеку не на нашому боці.
— А ти, сину, кажи конкретніше.
— Багато робітників — члени комуністичної партії або належать до профспілки. Взагалі подейкують, що чеська демократія дає для робітників більше свободи, ніж режим Хорті. Повторюю, я висловлюю не свою думку. Мабуть, комуністи агітують угорців за те, щоб вони залишились у Чехословаччині, бо тут, мовляв, можна мати свої організації, а в Угорщині робітникам заборонено організовуватись.
— І про це ти написав у доповідній? — спитав я.
— Слово в слово.
— Це ти дав маху. Доповідну треба негайно переробити. Так її надсилати не можна.
— Як накажете, пане полковник.
— Саме тому нам і важливо повернути Фелвідек. Треба покласти край червоному ельдорадо. Надто воно небезпечне для нас. Та, зрештою, йдеться не про робітників. Нас цікавить думка не робітників, а тих, хто любить свою батьківщину. Я знаю, що робітникам байдуже, де жити, та мені неоднаково.
— Пан полковник має у Фелвідеку?..
— Мої маєтки розташовані в Трансільванії, але справа не в цьому. Фелвідек буде наш, і край. Словом, тобі треба перейти кордон, підняти списоносців і якнайшвидше влаштувати операцію по «переслідуванню» угорців. Деталі опрацюй сам. Необхідно діяти так, щоб «переслідувані» переходили до нас, а ми, з свого боку, влаштовуватимемо їм належну зустріч.
— Завдання зрозуміле, пане полковник.
Не минуло й місяця, як моральна підготовка почалась. Щодня кордон переходили угорці, яких «переслідували і тероризували» «чеські націоналісти». Були серед них студенти, вчителі, селяни і робітники. Журналісти складали галасливі інформації про окремі випадки «переслідування», гарячково працювали фоторепортери. Раз по раз я зустрічав «утікача», який виступав серед студентів і в різних молодіжних організаціях, змальовуючи похмурими фарбами злиденне життя угорської меншості в Чехословаччині.
Немештабокі виконав завдання сумлінно. Його списоносці під личиною чеських або словацьких націоналістів нападали на поодиноких угорців, і це викликало заворушення. Завзяті угорські націоналісти теж не сиділи склавши руки і відповідали на інсценовані знущання з боку «чеських націоналістів» активними діями. Відбувались щоденні вуличні бійки. Становище було напружене. Преса обох країн зчинила галас. У газетах з'явилися спростування, почалась гарячкова діяльність по створенню різних комітетів серед чехів, словаків, а також угорців.
Звичайно, націоналістично настроєна молодь Угорщини не могла байдуже спостерігати таке «варварство» щодо своїх одноплемінників. Гаслом «Захистіть братів і сестер!», кинутим у середовище інтелігенції та студентів, ми підлили масла в огонь.
Одного разу Титус на засіданні правління фашистської молодіжної організації конфіденціально заявив, що він має відомості про створення «Гвардії голодранців»[20].
«Гвардія голодранців» — ти, мабуть, читав про неї багато — була створена одразу після придушення революції. До неї вступала молодь, не знаючи, що організацією керуємо ми, списоносці.
Наступні роки не принесли нам, списоносцям, нічого цікавого, тому про цей період я не писатиму. Боротьба стала відкритою. Ти знаєш, що до літа сорок четвертого року я був на дипломатичній роботі в Берліні, Берні і Стокгольмі. Події цих років я вже описав у своїх мемуарах, які вислав тобі. Після моєї смерті, якщо вважатимеш за потрібне, розпечатай і опублікуй. Тебе, напевно, цікавить зміст мемуарів. Можу тобі сказати по секрету, що дійові особи їх живуть ще й досі і декому з них було б дуже неприємно, якби мої спогади побачили світ.
Дещо, однак, мушу розповісти. Навесні 1943 року мене перевели з Берліна в Берн. Там я був прикріплений до військового аташе. На той час нейтральна Швейцарія була місцем перебування багатьох міжнародних шпигунських органів. Штати майже всіх офіціальних дипломатичних органів, «відповідно до потреб», розрослись утричі, а німецька, американська і британська місії — в чотири рази порівняно з довоєнним часом. За кулісами велась вперта боротьба, в якій брали активну участь німецька, американська та англійська розвідки. Не можна не згадати й про шпигунську діяльність Ватікану, яка, на мою думку, не тільки в той час, але й сьогодні відіграє першорядну роль.
Таким чином, я був свідком впертої боротьби, маневрування і різноманітних тактичних ходів з боку супротивників. Не кожен з угорців мав змогу це спостерігати. Я бачив більше, ніж інші. Це й зрозуміло, бо члени угорського дипломатичного корпусу в цій запеклій боротьбі відігравали друго- або третьорядну роль, проводячи залежну політику і виступаючи як допоміжний загін німецької місії.
20