— Буду радий, якщо мені доручать таку почесну справу, — відповів я.
— Днями ви одержите конкретні завдання, бо тут незабаром відбудуться корінні зміни. Прошу вас серйозно взятися до роботи..
Покидаючи «Асторію», я був певен, що фон Мерінг якось зв'язаний з Шельмеці або його шефом. А в тому, що цей німець агент англійської розвідки, я не мав ніякого сумніву.
«Списоносці» не припиняли своєї діяльності. Тим часом до влади пробрався Салаші. Мене одразу ж викликали в друге відділення генерального штабу. Новий начальник генерал-майор Бако офіціально доручив мені очолити рух «Списоносців». Я радо взявся до цієї роботи, хоч, відверто кажучи, мені було трохи прикро, що начальником другого відділення призначили не мене. Я не відчував себе скривдженим, бо нова посада давала мені значну владу. Звичайно, робота була не легка, та я завжди любив виконувати важкі завдання. Тепер операції на фронті мене цікавили остільки, оскільки вони безпосередньо торкались роботи й планів організації. В своїй діяльності я спирався головним чином на молодих офіцерів генерального штабу.
З Титусом ми докладно обміркували становище. За моїми планами, Титус мав негайно виїхати з Будапешта і дочекатися на Заході розвалу угорського державного апарату. Та він і чути про це не хотів. Він рішуче заявив, що лишиться в Угорщині навіть у тому випадку, коли росіяни окупують усю країну. Титус вважав, що йому не загрожує небезпека, бо він мав зв'язки з опозиційною партією. Більше того, його вже встигли обрати членом її правління. Тут він і працюватиме після поразки.
Оперативні плани тилових груп ми розробили разом з ним, зберігаючи бригадну систему організації. Кожною бригадою керувала командна група з п'яти членів. За нашими планами, ці групи списоносців мали розпочати діяльність тільки після спеціального наказу. Отже, ми мали в сімох великих містах країни свої бази, на які в майбутньому покладали великі надії.
Люди фон Мерінга теж розвинули гарячкову діяльність. Після захоплення влади нілашистами німецький полковник скликав у свої апартаменти на нараду керівників організації спілки бійців Східного фронту і табору антибільшовицької молоді[22]. Він дав вказівки створити з добровольців терористичні загони і залишити їх після відступу в тилу радянських військ. Ці загони мали висаджувати в повітря тилові комунікації росіян і поширювати різні брехливі чутки.
Почалася організаційна робота. Я провів облік усіх членів терористичних організацій.
Шельмеці був дуже задоволений нашою роботою, але просив мене ні в якому разі не чіпати бригадних груп списоносців, оскільки вони в свій час матимуть інші завдання.
— На жаль, — сказав він сумно, — наступ радянських військ був таким блискавичним, що ми нічого не встигли зробити ні в Затиссі, ні між Тисою і Дунаєм. Треба виправити становище.
— Що ви маєте на увазі? — спитав я.
— А те, що туди необхідно заслати людей, по можливості місцевих, які знають тамтешні умови, і підтримувати з ними зв'язок.
— Це можна зробити хоч зараз, — сказав я. — В мене все підготовлено.
— Бачу, — зауважив він вдячно, — що керівництво організацією перебуває в добрих руках.
Росіяни наступали такими темпами, що сумніву не було: столицю доведеться незабаром здати.
— З вашого дозволу, пане, мені хотілося б знати: якщо почнеться евакуація, ви залишите Будапешт?
Шельмеці гірко всміхнувся:
— Навіть коли б я і хотів виїхати, не зможу. На жаль, мушу зостатись. Якщо поталанить і я виживу, то, мабуть, ви ще почуєте про мене.
— А я?
— Вам лишатись не можна. Ви воєнний злочинець…
— Бідолаха Шельмеці! Шкода, що він своєчасно не виїхав. Може, і зараз ще жив би. Але він був солдатом і загинув на посту. Як мені стало відомо, в 1947 році комуністична контррозвідка викрила всю його мережу, і Шельмеці було засуджено за антидержавну шпигунську діяльність до смертної кари. За деякими версіями, йому страту замінили на довічне ув'язнення, але я цьому не вірю.