— Ти певен, що вона звідси не вийшла? — звернувся я до Немештабокі.
— Дозвольте доповісти, цілком певен.
— Вибачте, пане полковник, може, я допоможу вам? — втрутився в розмову двірник. — Якби я знав, кого ви зволите шукати…
— Одна молода дама ввійшла сюди о шостій годині і досі не виходила…
— А може, вона вийшла через прохід на вулицю Бодрог? — запитав двірник. — Через наш двір часто проходять на вулицю Бодрог.
— Ваш будинок має два виходи?
— На жаль, він прохідний. Я маю через це немало клопоту, — поскаржився двірник.
— Ідіот, — буркнув я сердито старшому лейтенантові.
Мене спіткала невдача, і я, розчарований, повернувся додому. Магда прокинулась і сказала, що завтра приїжджає у відпустку Жолт і хоче обов'язково поговорити зі мною.
— Нехай заходить до мене у відділення, — сказав я. Другого дня до обіду Немештабокі доповів, що Вероніці дзвонив якийсь чоловік. Розмову пощастило підслухати. Незнайомий передав по телефону такі слова: «Мати Марії хвора. Дуже чекає ліків. Лікар прописав тричі на день по дві таблетки». Не було сумніву, що за цими словами криється щось зовсім інше. Я вирішив сам після обіду постежити, не дуже довіряючи своїм людям.
О другій годині зайшов до мене Жолт. Він аж пашів здоров'ям, але настрій у нього був препоганий. Ми не бачились уже кілька місяців. Я розчулено обняв його і, милуючись, оглянув з ніг до голови. Жолт схвильовано розповідав про становище на фронті.
— Хай йому біс, тату. Наша боротьба цілком безнадійна.
— Не треба падати духом, — втішав я його.
— Ну скажи, будь ласка, з чим мені воювати? В мене не лишилось жодного танка, — він у розпачі махнув рукою. — З «туранами»[23] проти радянських Т-34! Сміх, та й годі! Самогубство! Знаєш, тату, я не боягуз, але загинути просто так, ні за цапову душу, не згоден.
— Що ж ти думаєш робити?
— Піду у війська СС. Принаймні одержу там «тигра».
— Дурниці! Ти не підеш туди!
— Але я хочу воювати!
Я замислено ходив з кутка в куток. «Жолт точнісінько такий, як Магда, — думав я. — Я вдячний Магді за те, що вона подарувала мені чудового сина. Справжній Райнаї!» Та раптом я згадав про Вероніку, про вечірні розшуки, і мої мрії вмить розвіялись.
— Так ти, сину, хочеш воювати? — звернувся я до нього.
— Безперечно.
— Гаразд, ти воюватимеш. Ось послухай.
— Слухаю, тату, але спочатку дай мені щось випити.
Я дістав пляшку коньяку, Жолт відкупорив її, спритно налив і, всміхаючись до мене, випив.
— Коли я буду полковником, то не чекатиму, доки мені натякнуть про коньяк з репрезентаційного фонду…
— Сподіваюсь, ти не поспішаєш стати таким старим, як я?
— Дідько його знає, чи доживу я до твого віку. Знаєш, тату, іноді в мене з'являється таке передчуття, ніби я помру дуже молодим.
— Під час війни бувають у людей такі настрої. Гадаю, ти не віриш у забобони?
Жолт подивився у вікно і пригладив рукою волосся.
— Ні, але часом присниться такий поганий сон…
— Ну, добре, зараз не говоритимемо про сни. Слухай!
Жолт кивнув головою і картинно, явно позуючи, закурив. Мені не подобалися ці неприродні рухи. Я був певен, що хлопець наслідує когось з своїх улюблених кіноакторів.
— Жолте, — гримнув я на нього сердито, — я не переношу цих комедій!
Він не відповів, приховавши своє замішання в клубах цигаркового диму.
— З завтрашнього дня тебе переведуть у друге відділення. Робота буде важкою і небезпечною. Тобі доведеться інсценувати дезертирство з армії і створити центр «опору». Диверсій не чинитимете, хіба що кілька невинних вибухів. Для розгортання широкої діяльності вам усе одно не вистачить часу. Якщо німці випадково викриють вас, передаси їм номер телефону: 32–24–10. Добре запам'ятай його!
— Ти хочеш, щоб я залишився в тилу росіян?
— Ти жадав боротьби. Чи, може, ні?
— А що я робитиму під час окупації?
— Поки що нічого особливого. Єдине твоє завдання — пристосуватися до нових порядків. Це не так важко. Ти вважатимешся членом організації опору. Спостерігатимеш і вивчатимеш людей, більш нічого. Не вплутуватимешся ні в які справи, остерігатимешся різних провокацій. Збиратимеш компрометуючі дані про різних людей. Навіть якщо протягом кількох років не одержиш від мене ніякої звістки, все одно нічого не роби. Тобі не можна буде виступати перед громадськістю. Між скромними будь найскромнішим, між сірими — найсірішим. Будь люб'язним, чемним, ввічливим і завжди усміхненим. Навчись володіти своїми почуттями. Нікому не довіряй. Звірся тільки тому, хто прийде до тебе і скаже: «Акош дуже сумний». Крім того, запам'ятай: твій особистий номер — тридцять два. Не забудеш?