Коли через чотири години Шулька знову привели до мене на допит, я не впізнав його, такий він був побитий. Але й після цього арештований не сказав нічого. Так минали дні. Додому я не ходив, навіть спав у відділенні, відпочиваючи всього кілька годин на добу.
Організація комуністів була побудована так хитро, що керівника ніхто з її членів, крім Шулька та Етели Ковач, не знав. Я влаштував очну ставку Габора Шулька з Етелою Ковач, але й це не дало наслідків. Обоє вперто твердили, що одне одного не знають. Дівчину теж позбавили людської подоби. Від жахливих мордувань вона втратила мову і на запитання відповідала тільки кивком голови. Восьмого грудня під час чергового допиту Етел Ковач вмерла. Доповідаючи про цю подію генерал-майорові Бако, я висловив свій жаль з приводу смерті дівчини. Генерал буркнув:
— Війна є війна. Або вони, або ми.
Повернувшись від Бако, я наказав привести Шулька.
Обличчя його почорніло, губи розпухли. Лише сині очі блищали. Арештований важко хрипів, уривчасто дихав.
Вигляд його примусив мене здригнутись, але я не відчув до нього жалю. «Війна є війна, — подумав я на своє виправдання, — або вони, або ми». Я переконував себе в тому, що інакше бути не може. Мені страшенно хотілося зламати впертість, завзяття комуніста, хотілось будь-що принизити його. Тепер я розумію: все те, що я зробив Шульку, принизило тільки мене самого. Такого стійкого революціонера, яким був Шульок, не можна було зігнути.
— Шульок — суворо звернувся до нього.
Він не відповів, тільки очі його блиснули.
— Ви розумієте, що я вам кажу?
Він змучено кивнув головою.
— Для чого було доводити до цього?
Почорніле від побоїв обличчя пересмикнулось в іронічній посмішці.
— Ви ще зможете жити, ви ще будете здоровою людиною. Говоріть!
Шульок заплющив очі, болісно застогнав, хотів щось сказати, але з опухлих губів зірвалось лише незрозуміле шепотіння. Він упав.
Я став біля нього навколішки. Від тіла арештованого тхнуло кров'ю і потом. Я насилу поборов нудоту.
— Що ви кажете? Повторіть! — я нахилився до нього, щоб краще чути його шепіт.
— Я… лише тоді… житиму, коли… мовчатиму…
— Божевільний! Ви здохнете!
Шульок заперечливо хитнув головою. А очі його, боже мій, які були в нього очі! Ще й сьогодні не можу їх забути. Його тіло вже майже конало, а очі, ніби відокремившись од тіла, жили й палали вогнем надії, несхитної віри.
Я схопив Шулька за руку й потряс її.
— Ви божевільний! — гукнув я. — Божевільний! На кого, на що ви надієтесь?
Він тільки всміхнувся криво, зневажливо й презирливо.
Шалена лють шугнула мені в голову. Не пригадую, що я йому тоді казав. Здається, благав і просив, потім загрожував. Та арештований тільки посміхався, а очі його мовби говорили: «Не переможеш, не переможеш мене! Бачиш, я сильніший за тебе!»
Потім я почав глузувати з нього. Коли я заговорив про Вероніку, він склепив очі. Я відчув, що натрапив на болюче місце.
— Ти, бовдуре! — зашипів я йому на вухо. — Знаєш, хто ця жінка? Ага, не знаєш! Так знай: вона була моєю коханкою! Моєю! І при тому довгі роки! Розумієш? Довгі роки! Вона й тепер моя коханка!.. І зараз чекає мене в моєму особняку… А ти думаєш, вона кохає тебе? Я тобі доведу, що це не так! — Я вхопив його під руки і приволік до письмового стола. Голова Шулька впала на груди. Я вирішив, що він знепритомнів. Але ні…
Я подзвонив у свою віллу і почекав кілька секунд.
— Алло! Вероніко, люба!.. Це ти?
Я швидко притис трубку до вуха Шулька, щоб він почув відповідь Вероніки. Її голос був ясний і чіткий:
— Алло, Акоше! Це я. Що з тобою?
— Нічого, люба… Все гаразд…
— Коли ти приїдеш? Мені самій так страшно…
З грудей Шулька вирвався хрипкий стогін. Я поклав трубку і тріумфуюче глянув на нього. Він знепритомнів, на його обличчі закам'янів вираз болю й муки, а на віях блиснула сльоза. Я спробував повернути його до свідомості, та. марно. Це мене дуже розсердило, бо я хотів показати йому ще й донесення Вероніки.
Проте цього вже не пощастило зробити ні тоді, ні згодом. Та воно й добре, бо через деякий час документ став мені у великій пригоді.
Обставини склалися так, що кілька днів Шулька не можна було допитувати, а Бако розпорядився негайно передати всю організацію до суду, який мав спішно розібрати справу.
Тим часом мене відрядили в Сомбатхель для підготовки евакуації другого відділення генштабу та всіх списоносців. Попутно в районі Баконь [24] треба було організувати диверсійно-терористичні загони.