— Дорога Піфіє[4], — почав я жартівливо, — а що ви бачите на післязавтрашньому полиску скла? Будь моїм Демоном, — промовив я вже патетично, — і веди мене новими шляхами, розкрий переді мною таємницю нашого майбутнього.
Титус не сміявся, обличчя його стало ще похмурішим.
— Жартуй, жартуй. Гляди, щоб твоя веселість тобі боком не вилізла.
— Я образив тебе? — спитав я, намагаючись надати своєму голосу лагідності.
— Мене ні, — відповів Титус, сівши на ліжко. — Адже мова йде не тільки про мене. Акоше, запам'ятай, що я тобі скажу. Цю революцію незабаром змете кривава руйнівна революція червоних. Вона продереться крізь кордони і захитає землю. Настане час, і зброю буде повернено проти нас. Не буде спасіння. Не зупиниться лавина… І єдине, що могло б врятувати…
Я зацікавлено подивився на нього.
— Негайно треба укласти мир і спрямувати всі свої зусилля на знищення червоної примари ще в зародку. Християнський світ зараз в небезпеці, а ви цього не помічаєте.
Багато років минуло з часу нашої розмови. Тепер я бачу, що віщування Титуса справдилися. Але хто міг думати про це серйозно в травні сімнадцятого року? Хто повірив би, що протягом якихось сорока років усе так фатально зміниться? Адже комуністів тоді мало хто знав. Треба було таки робити те, що пропонував Титус.
Але чи могли ми перешкодити вибуху цієї сили? Мушу сказати: ні. Хіба тільки затримати на якийсь час.
Ти можеш запитати мене, коли все це я усвідомив, коли сформувалися такі думки в людини, що вважала метою свого життя боротьбу проти комунізму і для досягнення її пожертвувала всім — дружиною, сином, собою, сотнями знайомих ї тисячами незнайомих. Можливо, ще вчора мої позиції не були сформовані так чітко, хоч суперечливі думки вже давно сушили мені голову. Невдала остання контрреволюційна вилазка п'ятдесят шостого (смішно було б, коли б я, як інші, говорив, що то була революція) остаточно добила мене, і я втратив рівновагу.
Знаю, що пишу безладно, пурхаю між стінами минулого і сучасного, але не можу нічого вдіяти. Питання сьогоднішнього дня відбиті в дзеркалі минулого. Чому ж я відкрито не висловлюю своїх міркувань перед світовою громадськістю? В мене вже немає шляху до повернення. Я залишаюся наодинці з своєю поразкою, але публічно визнати її не можу і не тому, що соромлюся. Просто в мене вже немає сил. Коли б я прожив ще трохи, може, дійшло б і до цього. Але мені вже недовго землю топтати.
Кілька днів тому ми з професором Бехером обмінялися цікавими думками про сучасне міжнародне становище. Професор мене страшенно дивує. Гітлера не любив, не дуже приязно ставиться і до Аденауера. Для підтвердження своїх позицій він вигадує все нові теорії. Ми систематично щотижня відвідуємо один одного, до пізньої ночі граємо в шахи, п'ємо чай. Якось я завітав до нього. Він одразу схопив мене в обійми.
— Заходьте, заходьте… — сміючись провів у бібліотеку. — Сьогодні не гратимемо в шахи, — сказав він. — Я виявив дивовижні речі. Ось послухайте.
Попиваючи запашний китайський чай, я уважно слухав.
— Я відкрив, — вів далі Бехер, — що комунізм не що інше, як панівна релігія двадцятого століття. По суті, це те саме, що християнство за часів існування поганства.
Я слухав сивого професора і хитав головою. Він довго доводив, що його положення правильні.
— Кожна історична епоха мала свою панівну релігію або ідею. Причиною розпаду Римської імперії був не тільки напад варварів, але й християнство. Адже християнство, як ідея, протиставило всередині імперії мільйони мільйонам, руйнувало, щоб будувати, допомогло варварам захопити владу.
— Але, дорогий професоре, — втрутився я, — що тут спільного з комунізмом?
— Хвилинку, — сказав Бехер, піднявши догори сухорлявий палець і пустотливо помахавши ним. — Комунізм поширюється швидше по світу, ніж у ті часи християнство. Він, як ідея, вищий за християнську релігію, бо новіший, сучасніший і опирається на науку. Комунізм будується не на містицизмі, як релігія, а на міцному грунті. Це для кожного зрозуміло.
— Але, дорогий професоре, сила релігії саме у містицизмі…
— Скажіть, будь ласка, — засміявся він, — де більша сила: в обіцянці біблії дати біднякам рай після смерті чи в прагненні комуністів побудувати рай для бідноти на землі?
Бехер випив чай, запалив гаванську сигару і, відкинувшись у кріслі, почав розвивати свою думку далі. Він говорив, не помічаючи співбесідника, так, ніби мислив уголос:
— Я поділяю світ на дві частини: на християн і комуністів. На мою думку доля Азії, Африки і Ближнього Сходу вирішена. Тут перемога комунізму — це тільки питання часу. Боротьба точиться між ідеалізмом і матеріалізмом. Мусульман, буддистів я відношу до тих варварів, які роблять напад на римську імперію імперіалізму і цим сприяють перемозі комуністів. Наш табір ослаблюють тисячі суперечностей, і християнська релігія неспроможна усунути їх. Ви розумієте мене?