Коронді, як завжди, пильно оглянув відвідувачку. Жінка була вже немолодою, але ще стрункою і вродливою. На скронях її білявої голівки виблискувала рання сивина, хоча, можливо, їй не минуло ще й сорока. Коронді пригадує, як вона нервово колупала нігтями край письмового стола.
«Насамперед скажіть, громадянко, з ким я маю честь розмовляти, де ви живете, чим займаєтесь? Після цього я вислухаю вашу справу і, коли буде потрібно, зроблю відповідні висновки».
Жінка заговорила. Коронді слухав її спочатку без цікавості і в думках шкодував за даремно втраченими дорогими хвилинами. Але згодом почав прислухатись до розповіді відвідувачки і незабаром уже слухав жінку з напруженою увагою.
Бідолашна Вероніка… Вона була іграшкою в спритних руках. За свою помилку поплатилася життям — її вбили. І вбивцю не знайшла караюча рука закону. Можливо, тепер…
Када вже дочитав до того місця, де зупинився Коронді, і запитливо поглянув на свого начальника.
Замислившись, полковник підвівся, заклав руки в кишені і почав кроками міряти кімнату од вікна до сейфа.
— Марія, Анна-Марія, Вероніка, — повторював він.
— Я знаю, хто така Марія, читаю вже й про Анну-Марію, але хто така Вероніка? — мимоволі вирвалось у Када.
— Вероніка? Читаймо далі… Все по порядку… Вона була героїнею драми… Цікаво, яке місце буде їй відведено в цих мемуарах?
Коронді сів за стіл, надів окуляри і почав читати далі.
«Анна-Марія оплакувала чоловіка. Потім заспокоїлась. Я допомагав їй грішми. Звичайно, не своїми, а з фонду розвідки. Після нашої перемоги спішно була створена служба безпеки. Насамперед ми вирішили боротися за перегляд кордонів. Я створив новий відділ, який мав почати розвідувальну роботу, спрямовану проти Румунії, Чехословаччини і Сербії. В розправах я не брав участі, бо мене цікавило майбутнє, завтрашній день. До того ж і не до душі була мені ота різанина. Вистачало тих, хто робив цю справу охоче. В ті дні я часто розмовляв з Хорті. Він не справляв на мене враження розумної людини. Посередній, навіть примітивний собі чоловічок. Проте його насильство, безпощадність, за тих умов були необхідними в керуванні країною. Дехто серед нас думав, що Хорті, як верховний головнокомандуючий, потрібен лише тимчасово — в період встановлення порядку, а потім знайдеться для нього місце, яке відповідатиме його здібностям. Але сталося не так. І всі примирилися з цим як з незмінним фактом. Коли Титус вперше повідомив мене, що Хорті лишається при владі надовго, я не повірив власним вухам.
— Милий Титусе, ти серйозно? Ти ж католицький піп! Нічого не розумію!
Титус нещодавно повернувся з Рима. Він не сказав мені, але я відчував, що його міркування тісно пов'язані з враженням від подорожі до Ватікану.
— Акоше, тут враховується багато факторів. Монархія застаріла.
— Згоден, — зауважив я.
— Перед нами два шляхи. Або утворимо демократичну республіку і візьмемо на себе відповідальність за всі її наслідки, або залишимо королівство, на чолі якого стоятиме регент з твердою рукою. Останнє вважається більш доцільним. Хорті у всьому визнає керівну роль католицької церкви і може очолити боротьбу проти більшовизму. А це головне. Після поразки революції в Угорщині повинен бути створений такий політичний лад, така диктатура, які матимуть сильний антикомуністичний зміст і протидіятимуть усяким комуністичним впливам із Сходу. Угорщина повинна стати лінією оборони, об яку розіб'ється більшовизм.
— Її можна буде прорвати…
— Це вже залежить від нас. А втім, європейська християнська політика в наші часи іншого політичного устрою теж не потерпить.
Помітивши, що я вагаюсь, Титус ще завзятіше взявся переконувати мене:
— Подумай, Акоше, до чого може привести демократія, якщо її дати масам, зараженим комунізмом. Наче гриби, виросли б революційні робітничі партії, ми потонули б у бур'яні атеїстичної пропаганди… Ні, друже, протягом довгих років не може бути й мови про демократичні свободи в Угорщині. Насамперед ми повинні виховати людей. Ми й так немало мороки матимемо із залишками червоних. Головна небезпека сьогодні — Радянська Росія, що, як видно, дедалі міцнішає. Хорті пообіцяв усі свої сили віддати боротьбі проти комунізму.
Через кілька днів Титус зайшов до мене з новим планом, яким я надзвичайно захопився. Це було вже після Тріанонської угоди[5], і в наших колах панувала пригніченість. Мене стурбувала також втрата Трансільванії. Але ще більше цю втрату переживала Магда, всі маєтки якої лишилися по той бік. У такому розпачі я ще ніколи її не бачив. Ненависть Магди до румунів подесятерилася. З часом ця ненависть все більше кам'яніла. Бувало, я втішав Магду, але що ми могли зробити в той час.
5
Мирний договір, укладений в 1919 році Антантою в містечку Тріанон (біля Версаля) з Угорщиною, за яким значна частина колишніх угорських володінь відійшла до Чехословаччини, Румунії та Югославії.