Усе це мені розповів генеральний директор, борючись з угорською граматикою, а я уважно слухав його життєву сповідь. Розповідь свідчила, що Гохман — цікава особа. Але від мого ока не приховались і його слабкі риси. Я вже зміркував, як прибрати до рук фабриканта.
Пізно вночі, повернувшись з Магдою додому, ми обмінялися думками про враження від цього візиту.
— Нещасна жінка фрау Гохман, — почала Магда.
— Чому, люба?
— Гохман — неосвічена, примітивна людина.
— Проте добрий фахівець і непоганий підприємець.
— Можливо, — погодилась Магда позіхаючи. — Але все ж мені шкода бідолашної Бланки.
— Гохмана страшенно гнітить, — сказав я, викликаючи в своїй уяві постать генерального директора, — що його, незважаючи на багатство, вищий світ не приймає в своє середовище. Аристократія і досі вбачає в ньому простого робітника. А Гохман жадає класового визнання з боку великої буржуазії. В нього немає минулого, родинних традицій, от він і радий, що ми спустилися до знайомства з ним.
— Його жінка не така.
— Я мав на увазі тільки чоловіка, бо, думаю, Бланка небагато важить у сім'ї.
Мої міркування через кілька місяців підтвердились. Мати проводила з вами тоді канікули в Італії, і я мав змогу бувати у Гохманів частіше. Фабриканта й справді пригнічувало зневажливе ставлення до нього вищого світу. Якось я спитав Гохмана, чи є в нього воєнні нагороди. Він сумно глянув на мене і розвів руками.
— На шаль, нема. Я лише рік пуф зольдатом, трепа пуло знофу йти на фаприка. Пагато ропоти, мало фахівці…
— Але ж, друже Адольф, це обурливо, що про тебе забули. Те, що ти робив, було важливою патріотичною справою. — Гохман захоплено слухав мене. Очі його блищали. Він, здавалось, п'янів від щастя. — Дозволь, друже Адольф, зайнятись мені цією справою.
— Спрафді? — вигукнув Гохман, радіючи, мов дитина.
Через кілька днів мені пощастило переконати його в необхідності змінити своє прізвище на угорське. Домовились змінити «Гохман» на «Горваї». Титус з товаришами швидко все владнали, і незабаром ми вітали пана генерального директора Горваї. Нагородження теж не довелось довго чекати. В урочистій обстановці ми причепили на груди Горваї Великий срібний орден[10]. Здобули ми цей орден не цілком законним шляхом, але фабрикант про це не знав. Після нагородження генерального директора його авторитет серед міщан та фабрикантів значно зріс. За це Горваї був мені безмежно вдячний.
Поступово я ознайомлювався з фабрикою. Ти знаєш, що не в моїй звичці діяти поспіхом. Працюв а в я наполегливо й обачно і незабаром створив на фабриці організацію.
Кілька років працював я директором фабрики, але за цей час не дістав жодного серйозного завдання. Та це мені подобалось. Сім'я наша була непогано забезпечена матеріально. Ми проводили з вами не одне літо весело і безтурботно. Правда, мене трохи бентежило, що ти не почуваєш братньої ніжності до Жолта. Ми часто бували разом, гуляли по набережній Дунаю, а в неділю виїжджали на автомашині за місто.
Комуністичні демонстрації у вересні 1930 року насторожили мене. Я зрозумів, що більшовицька загроза справді серйозна. До такого висновку прийшли і Титус з друзями, бо вони всю свою діяльність перебудували в напрямку найінтенсивнішої боротьби проти комуністів. Ми й раніше тримали тісний зв'язок з відділом контррозвідки генерального штабу, а після вересневих подій цей зв'язок став ще тіснішим.
Якщо не помиляюсь, я вже згадував про поміщика Рудольфа Казмері. Так от, цей Казмері на початку двадцятих років працював в органах безпеки. Коли в генеральному штабі остаточно сформувались відповідні відділи, мій друг дістав призначення в друге відділення. Починаючи з тридцятих років, один сектор відділу разом з жандармськими слідчими органами та політичним відділом поліції виявляв нелегальні комуністичні організації, які діяли в країні. Те, що три органи займалися однією справою, було, на мою думку, невдалим вирішенням питання, бо вони конкурували між собою, і задля особистої вигоди часто йшли навіть на провокації. Адже треба було показувати якісь реальні наслідки своєї роботи. Коли Казмері, з яким, до речі, я був у дружніх відносинах, офіціально відвідав мене для обговорення спільних завдань та налагодження зв'язку, я висловив йому свої міркування.
У відповідь на це мій друг зареготав, показавши жовті конячі зуби, яких не могли прикрити навіть довгі вуса. Монокль його впав з ока, а кадик заходив то вгору, то вниз.
— Ти це серйозно?.. Ти справді серйозно кажеш, друже?.. Та це ж геніально!..
З досадою дивився я на цього високого, худющого, мов глист, чоловіка, його велика, плеската голова коливалась на тулубі, неначе шапка соняшника на гнилому стеблі.