Катаріна кивнула, показуючи, що зрозуміла. Настала хвилина мовчання.
– Яку відповідь ти мені даси?
– Мені, звісно ж, треба про це подумати.
– Звісно, — пирхнула Амалія. – Але не варто довго думати, бо це надзвичайно вигідна пропозиція.
І справді, це була дуже приваблива пропозиція, і Катаріна вирішила прийняти її, поки вона ще робилася. Але їй не хотілося розкривати всі свої карти надто рано. Раптова чесність і відвертість Амалії-Єлізавети здалися їй підозрілими та тривожними. Ще більше її здивувала решта вечора, який вони провели, обговорюючи політику, уряд, військову реформу тощо, нібито були чоловіками. Зрештою, вже далеко за північ, герцогиня-регентка запросила її наступного дня оглянути укріплення Касселя, на що Катерина із задоволенням погодилася, сподіваючись на продовження розмови. Незважаючи на підозри та недовіру, Амалія підкорила її своєю щирістю та величезними знаннями з питань, пов'язаних з управлінням державою.
Вони зустрілися пізно вранці на зубцях фортеці. Цього разу аудиторія була набагато менш приватною – за кілька кроків позаду них постійно тинялися придворні, фрейліни та солдати, не відходячи від регентки. Амалія-Єлізавета, однак, без жодного збентеження наказала їм відійти від неї та Катерини подалі, мабуть, щоб вони могли спокійно поговорити. Капітан Гессенського корпусу спробував розповісти їм про кулеврини та нотшланги[1], вказуючи на ще більших мідних монстрів, але швидко помітив, що герцогині не цікавляться великими гарматами, тому мудро відійшов на відстань, щоб їх можна було чути. Жінок залишили самих.
Амалія сперлася на зубці стіни, дивлячись з невеликої висоти на місто, що простягалося внизу. Через живіт їй було важко влаштуватися зручніше.
– Ненавиджу бути вагітною, — різко сказала вона, випроставшись. – Я люблю своїх синів і дочок, але вагітності жахливі. Тоді я недбала, повільна, і мене все дратує. Добре, що це вже остання. У тебе ж немає дітей, чи не так?
Катаріна похитала головою. З огляду на події останніх двох років та її не надто щасливий сексуальний досвід, вона не мала наміру мати дітей, хоча таку можливість й розглядала.
– Я не знаю, чи заздрити тобі, чи співчувати. – Амалія посміхнулася, знову притулившись до стіни, цього разу спиною. – Народжувати – це жахливо. Але діти мотивують. Вони штовхають тебе вперед. Якщо не діти, то що змушує вас робити те, що ви робите?
– Не маю жодного уявлення, – грубо відповіла дівчина, яка не звикла до прямих запитань.
– Звичайно ж, маєш, — так само холодно відповіла герцогиня. — Ти справді хочеш, щоб я повірила, нібито ти завоювала усю Франконію, не замислюючись, навіщо ти це робила? Це абсурд.
– Як раз завоювання Франконії – Катаріна, керована імпульсивним поривом, вирішила проявити чесність – сталося майже випадково. Але так, ти маєш рацію, я дуже мотивована. Мені не подобається бути безпорадною.
– Тільки й того? – Амалія схрестила руки на грудях і уважно подивилася на неї. Через мить вона похитала головою. – Ні, тут має бути щось більше.
– Скажу інакше: я ненавиджу, коли мене підштовхують. Повір, цього буде достатньо.
– Ясно. – Герцогиня схилила голову набік. – І все ж мені все ще здається, що в тобі є більше, ніж ти готова показати.
– Тим не менш, – знизала плечима Катаріна, – сам факт того, що я не хочу цього показувати, має дати тобі причину для роздумів.
Амалія хихикнула.
– Вірно. Це було з бажання встромити свого носа. Більше не втручатимуся. Мені по-людськи, без жодних політичних підтекстів, цікаво. Ти вдвічі молодша за мене, а вже наробила більше галасу, ніж я будь-коли за все своє життя. Гадаю, цілком природно, що я хочу дізнатися про тебе більше.
1
Кулеври́на (від фр.