Через два дні після його від'їзду, пізно ввечері, коли Олексій і Павка знічев'я грали перед сном у підкидного дурня, у двері постукали. Джека, що спав на табуреті, зіскочив на підлогу й загавкав. Олексій відклав прийняті карти (а наприймав він багато: Павка грав добре і до того ще й шахраював) і пішов відчиняти.
За дверима стояв невисокий чоловік у цивільному пальті.
— Здрастуйте, — сказав він, — привіт вам привіз із Херсона.
— Від Сергія Васильовича?
— Від Василя Сергійовича. Вас чекають, просили швидше.
І здавалося, з приходом цієї людини життя одразу набуло звичного тривожного ритму, ніби й не було десятиденної передишки. Олексій квапливо загорнув онучі, всунув ноги в чоботи і нашвидкуруч зв'язав у клуночок нехитре своє майно — запасну пару спідньої білизни та стосик паперу для писання.
Одягнувшись, підійшов до Павки:
— Бувай здоровий, іду.
— Надовго? — спитав Павка, що з тривогою спостерігав, як збирався Олексій.
— Хто його знає. Чекати мене не треба.
У Павки затремтіли губи.
— Назовсім, чи що?
— Ну, так уже й назовсім! Прийду, напевне. А якщо ні, сам господарюй. Їжі тобі днів на п'ять повинно вистачити, постарайся обернутись, поки батька нема. На риболовлю ходи… — Олексій говорив удавано бадьоро і при цьому намагався не дивитися в засмучені очі Павки, щоб і самому не розчулитися (звик усе-таки до хлопчака). — Словом, усе має бути гаразд. Коли завтра не повернуся, скажи у дворі, що, мовляв, влаштувався працювати до німців в економію. Зрозумів?
Павка не відповів. Повіки його підозріло набрякли.
— Ну, прощавай. — Олексій потріпав його по жорсткому волоссю, що злиплось від солоної морської води, і рушив до дверей. — Ходімо, — кинув зв'язковому.
Вони вийшли на вулицю.
— Звідси за квартал — фаетон, — півголосом сказав зв'язковий.
Вони звернули за ріг, і Олексій побачив віддалеки жовтий світлячок цигарки. Зв'язковий голосно кашлянув. Вогник прокреслив у темряві криву і, впавши на землю, розсипався червонуватими іскрами, що одразу погасли. Застукали копита, фаетон під'їхав.
— Покурюєш! — невдоволено промовив зв'язковий. — Знайшов заняття.
— Ви б іще довше возились! — озвався візник. Голос у нього був молодий і сердитий. — Сідайте вже…
Олексій сів поряд зв'язкового на шкіряну подушку сидіння, хльоснули віжки по кінській спині, і фаетон рушив, колихаючись на м'яких ресорах.
Вони їхали досить довго. Спершу невимощеною, в глибоких вибоях дорогою, потім по твердому настилу брущатки, що дзвінко цокала під копитами, і, врешті, по м'яких дерев'яних торцях у центрі міста. Зупинилися поблизу якогось сквера.
— Чекай тут, — наказав зв'язковий візникові. — І з куривом поменше! Рушаймо, товаришу, — він злегка підштовхнув Олексія і скочив на землю.
Обминувши сквер, вони перетнули вулицю, ввійшли в темний під'їзд великого будинку і піднялися на другий поверх. Зв'язковий смикнув за ручку дзвоника. За оббитими повстю дверима дзенькнув дзвоник, і майже в ту ж мить їм відчинили. Літня ланка в домашньому халаті провела їх у кінець довгого коридора, відчинила двері.
У кімнаті з завішаними вікнами, обставленій важкими дубовими меблями, сиділи за столом Олов'яников та Інокентьєв. У кутку Олексій побачив ще одного чоловіка — сивого, кремезного, в потертому піджаку, з вигляду робітника.
— Дякую, — сказав Олов'яников зв'язковому, — можете йти. — Коли зв'язковий і жінка вийшли, він глянув на Олексія, привітно мружачись із-за окулярів. — Як справи, херсонцю?
— Які справи? — похмуро сказав Олексій. — Заради таких справ нічого було з Херсона виїздити: там теж риболовля гарна.
Олов'яников усміхнувся:
— Нічого не вдієш, доводилося вичікувати. — Він показав на стілець. — Сідай. Як почуваєш себе? Нашому братові відпочинок не йде на користь, це вже доведено. Звикаєш до неспішного існування, і щось у тобі слабшає, розм'якає, а після все наче нове. Помітив?
— Ні. Досвіду не було, — сухо відповів Олексій.
— Зрозуміло, — засміявся Олов'яников. — Ти, бачу, зовсім на нас розгнівався. Ну нічого, дорогий товаришу, тепер роботи вистачить, можеш бути спокійний. Давай, Василю Сергійовичу, розповідай.
— Ти все пам'ятаєш, що я тобі казав у Синєсвитенка? — спитав Інокентьєв.
— Пам'ятаю.
— Щодо агента, якого ми чекали з-за кордону, і все інше?
— Так.
— Так от, агент прибув. Другий день тут.
— Другий день? А чому…
— Не поспішай запитувати, зараз про все дізнаєшся. Раніш ми думали агента перехопити й послати тебе замість нього. Але в останню мить виявилося, що він приїздить удруге. Виходить, підміняти не можна: провал напевно. Словом, обставини змінилися… — Інокентьєв обернувся до чоловіка, який сидів у кутку. — Підсувайся ближче, Валер'яне, — кинув Олов'яников йому, — розкажи все з початку.
ЯК ЗМІНЮВАЛИСЬ ОБСТАВИНИ
Якийсь один, на ім'я Григорій Павлович Рахуба, прибув до Одеси морем. Висадили його в районі чотирнадцятої станції Великого Фонтана[11], і день він відсиджувався в колючих заростях на березі. Вночі Рахуба пробрався в місто на явочну квартиру. Господар явки, за професією наборщик, Валер'ян Золотаренко переховував його в себе весь наступний день, а як стемніло, повів на нову явку.
І ось дорогою з ними трапилася неприємність, яка загрожувала в ті роки кожному, хто насмілювався робити нічні прогулянки по Одесі.
На темній вуличці біля Грецького базару, куди за наперед наміченим планом Золотаренко провів Рахубу, їх оточили якісь люди. Один з цих людей, у насунутій до брів кепці, освітив їх ліхтариком.
— Хто такі? — спитав він здивовано. — Куди ви зібралися, шановні? Чого вам дома не сидиться?
Він поводився як блатний, цей чоловік. Золотаренко відтиснув Рахубу плечем.
— Добрі громадяни! — сказав він проникливо. — Відпустіть з миром, лікаря веду до жінки, помирає зовсім…
— Лікаря?
Присвічуючи ліхтариком, чоловік у кепці оглянув добротні чоботи Рахуби, його синю куртку військового крою, у відлогах якої виднілась пом'ята українська сорочка, і широкі, трохи обвислі плечі.
— Що ти мені баки забиваєш? — промовив він. — Який же це лікар? Хіба я лікарів не бачив?
— Слово честі, лікар! — почав запевняти його Золотаренко. — Жіночих справ спеціаліст.
— Я справді лікар, — сказав Рахуба, — недавно з армії.
— Чи ж так? — Чоловік у кепці недовірливо похитав головою. — А що у вас в кишенях, громадянине лікар? Може, щось варте уваги? То краще віддайте мені, бо вас неодмінно пограбують: Одеса — це таке місто!..
— Є трохи грошей, — сказав Рахуба. — Візьміть, якщо треба.
Він дістав з кишені кілька «лимонів»[12]. Не глянувши на гроші, чоловік у кепці ступив ближче і несподівано провів долонями по грудях Рахуби.
— А це що таке? — спитав він, намацавши під сукном куртки щось тверде.
— Пусти, це інструмент, — відповів Рахуба.
— Ану, покажи! — зажадав той.
І тоді, різко відштовхнувши чоловіка, який стояв перед ним, Рахуба кинувся вбік. Далі все відбувалося швидко і в цілковитій тиші. Хтось устиг підставити Рахубі ногу, він простягнувся на землі; коли підвівся, на нього накинулись одразу троє.
Рахуба відбивався завзято: це був неабиякої сили чоловік, і битися він умів. У темряві чулися хрипле уривчасте дихання і тупі удари.
У самий розпал бійки хтось крикнув:
— Облава!..
І вслід за тим на сусідній вулиці пронизливо заверещав міліцейський свисток.
В одну мить вулиця спустіла: нападники наче крізь землю провалились.
Золотаренко підскочив до Рахуби:
— Біжімо! Швидше!..
Рахуба сидів на мостовій, тримався за коліно. Він спробував підвестись, але одразу ж, охнувши, знову опустився на землю.
— Нога…
Свистки наближались. Підхопивши Рахубу під пахви, Золотаренко відтягнув його в найближче підворіття. Повз них, важко дихаючи, пробігли міліціонери. Коли їхні кроки затихли в напрямку Грецького базару, Золотаренко запитав:
11
Малий, Середній, Великий Фонтани — дачні передмістя Одеси, їх зв'язує трамвайна лінія, що має 16 станцій.
12
«Лимонами» — звали паперові гроші, що ходили тоді, вартістю 1 000 000 карбованців. На один «лимон» можна було купити кілька коробок сірників.