Специфіка усвідомлення суспільної небезпечності як розуміння особою фактичної характеристики вчиненого нею діяння і його соціальної значущості полягає в тому, що суб’єкт співвідносить себе з тими соціальними і правовими вимогами, що пред’являються до особи та ії діяння з боку суспільства і держави[84]. Це положення щодо встановлення суб’єктивних ознак співучасті прокоментував М. Г. Іванов, який зазначив, що коли незабаром яка-небудь особа, вчиняючи будь-який поведінковий акт, усвідомить його фактичну сторону, то природно було б припустити, що особа, вчиняючи злочин у співучасті, усвідомить дві фактичні обставини. Перше — це те, що вона вчиняє конкретний поведінковий акт. Друге — це те, що вона вчиняє цей акт не одна[85].
Із цього можна зробити висновок, що, усвідомлюючи фактичні обставини вчиненого суб’єктом злочинного акту поведінки, він не може не усвідомлювати, що діє разом з іншими учасниками цього злочину. Відповідно, притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину у співучасті суб’єкта, свідомість якого не охоплювала тієї обставини, що він діє не один, веде до об’єктивного ставлення у вину, що суперечить кримінально-правовому принципу вини особи.
Це пов’язано з тим, що вина є істотною підставою кримінальної відповідальності саме тому, що вона є процесом, в якому відбувається взаємодія, реальна єдність необхідних сторін правопорушення — зовнішньої і внутрішньої, єдність, що передбачає акт злочинної поведінки як людського вчинку, що виражає соціальну природу злочину, тобто включення його до системи суспільних відносин. Ні суспільна небезпека вчинку, ні злий умисел суб’єкта, ні осуд суспільством тих чи інших дій, що береться окремо поза їх необхідним зв’язком, не породжують кримінальної відповідальності. Для її виникнення є необхідною реальна єдність, збіг зазначених моментів. Феноменом цього збігу є вина[86].
Крім того, питання суб’єктивного інкримінування тісно пов’язані із закріпленням у ч. 1 ст. 62 Конституції України і ч. 2 ст. 2 КК України принципу презумпції невинуватості, а у ст. 23 КК України — поняття вини[87].
Таким чином, фактичний аналіз вчиненого має відбуватися у свідомості кожного співучасника як аналіз злочину, вчиненого спільними зусиллями декількох осіб. Саме тому інтелектуальний момент умислу кожного співучасника, крім усвідомлення протиправності своєї поведінки, включає усвідомлення того, що його дії є лише елементом загальної діяльності винних і його особиста участь у злочині (злочинній групі) усвідомлюється іншими співучасниками, чи, принаймні, хоча б одним із них. Тому, на наш погляд, найприйнятнішою слід визнати точку зору, відповідно до якої взаємна поінформованість співучасників злочину є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони співучасті.
Вирішення питання про сумісність залежить від встановлення не тільки об’єктивних, але й суб’єктивних моментів. Встановлення сумісності не завдає труднощів, коли між співучасниками є змова на вчинення злочину. Однак це ускладнюється за її відсутності. У цих випадках тільки аналіз діяльності кожного співучасника, що зумовило настання шкідливих наслідків, спільно з аналізом діяльності інших співучасників дозволить встановити наявність або відсутність психічного зв’язку, необхідного для визначення сумісності. Зміст психічного зв’язку (суб’єктивний момент сумісності) характеризується усвідомленням кожним співучасником діяльності інших осіб і прагненням досягнення злочинного наслідку в результаті загальних зусиль[88].
Отже, взаємна погодженість волевиявлення співучасників як суб’єктивна ознака співучасті полягає в тому, що особи виражають взаємний намір і бажання брати участь у вчиненні злочину. У цьому й полягає суб’єктивне вираження спільності, як психологічний зв’язок співучасників, що характеризує спільність їх діяльності із суб’єктивної сторони.
Погодженість, угода — це змова, з якої фактично й починається співучасть. Змова може бути попередньою, тобто домовленість на вчинення злочину, що відбулася між співучасниками до початку злочину, а також у процесі вчинення злочину до його закінчення. Другим елементом умислу, крім бажання приєднання своєї поведінки до злочинної діяльності інших, є бажання настання злочинного наслідку від об’єднаних зусиль.
84
Дагель П. С. Субъективная сторона преступления и ее установление / П. С. Дагель, Д. П. Котов. — Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1974. — С. 89.
85
Иванов Н. Г. Понятие и формы соучастия в советском уголовном праве / Н. Г Иванов. — Саратов, 1991. — С. 91.
86
Актуальные проблемы уголовного права / [Б. С. Никифоров, Н. И. Загородников, А. В. Наумов и др.]; под ред. С. В. Бородина, В. М. Когана, А. С. Никифорова. — М.: Тип. ВНИИТЭМР, 1988. — С. 39.
87
Вереша Р. В. Проблеми вини в теорії кримінального права: навч. посіб. / В. Р. Вереша. — К.: Атіка, 2005. — С. 148.
88
Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посіб. / П. Л. Фріс. — К.: ЦУЛ, 2004. — С. 173.