Визначальна роль організатора полягає в тому, що він поєднує зусилля всіх співучасників і концентрує їх волю на вчинення конкретних злочинів[116]. Від всіх інших співучасників організатор відрізняється тим, що він поєднує, направляє, контролює злочинні дії інших співучасників. Саме тому, на думку більшості вчених і практиків, організатор — головна фігура у злочині, вчиненому у співучасті.
З’ясування форм організаційної діяльності та їх обсяг має важливе значення для розуміння об’єктивної сторони діяльності організатора злочину. Але при цьому, як зазначає М. І. Бажанов, організатор посідає особливе місце у співучасті, він ніби стоїть над всіма співучасниками, регулюючи і направляючи всю їх діяльність. З об’єктивної сторони, організаторська діяльність повинна відповідати вимогам спільності. І з цього погляду дії організатора завжди причинно пов’язані із тим злочином чи злочинами, що вчиняє виконавець (співвиконавець)[117].
Організатором у кримінальному праві визнається не лише особа, що здійснює організаційні функції із підготовки і здійснення окремих злочинів, а також особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. На нашу думку, це якісно інший вид організаційної діяльності, тому що в його основі лежить поняття злочинної діяльності, що повинно розглядатися як стійка система умисних злочинних діянь, що мають спадкоємний характер[118].
О. М. Царегородцев зазначає, що відмінність організації злочину за простої і складної співучасті від відповідної діяльності за співучасті особливого роду полягає в тому, що в першому випадку організатор керує вчиненням конкретних злочинів, а в останньому — створює злочинну організацію або керує її діяльністю, тобто ступінь небезпеки і напруженості злочинної волі організатора є значно вищим[119].
Ми підтримуємо таку точку зору, однак у частині віднесення організатора злочинної діяльності до видів співучасників у традиційному розумінні співучасті вважаємо, що цей висновок є неприйнятним щодо осіб, які лише створюють і здійснюють загальне керівництво злочинним формуванням, але безпосередньо не беруть участі у підготовці злочинів чи їх вчиненні[120]. Відмінність між названими видами організаційної діяльності полягає в такому: 1) різна мета такої діяльності: в одному випадку — це конкретний злочин, в іншому — вчинення декількох злочинів, але не розрізнених, а спрямованих, як правило, на систематичне одержання протиправних доходів, 2) при організації одиничного злочину є відсутньою необхідність в утворенні стійкої злочинної групи, а звідси, форми зв’язку між її учасниками є значно простішими.
У визначенні суб’єктивної сторони організатора злочину в теорії кримінального права мали місце два підходи. Так, А. А. Піонтковський, стверджував, що організатор може діяти як із прямим, так і з непрямим умислом. Із цього приводу він зазначав, що із суб’єктивної сторони в організатора повинно бути усвідомлення, вчинення якого роду злочину він організує чи здійсненням якого роду злочину він керує, і бажання досягнення (або, принаймні, свідоме допущення) певного злочинного наслідку[121]. Точку зору, відповідно до якої організаційна діяльність із суб’єктивної сторони може бути виражена лише в прямому умислі, поділяють не тільки автори, що визнають можливість непрямого умислу за співучасті[122], але навіть і ті, хто допускав співучасть у необережному злочині[123].
Варто підтримати думку О. М. Царегородцева про те, що створити злочинну організацію чи організувати вчинення конкретного злочину і керувати ним можна лише в тому разі, якщо особа бажає цього, коли всі помисли і воля суб’єкта спрямовані на досягнення певної антисоціальної мети. Бажання активно впливати на свідомість і волю інших співучасників є характерною рисою змісту умислу організатора[124]. Тому організаційна діяльність завжди припускає наявність прямого умислу.
Головним фактором у суб’єктивних моментах діяльності організатора, є намір руками інших осіб чи за їх допомогою вчинити злочин[125].
116
Царегородцев А. М. Ответственность организаторов преступлений: учебное пособие / А. М. Царегородцев. — Омск: Изд-во Ом. ВШМ МВД СССР, 1978. — С.17.
117
Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / За заг. ред. М. І. Бажанова. — К.: Юрінком інтер, 2002. — С. 197.
118
Долгова А.И. Совершенствование правовой основы правоохранительной деятельности / А.И.Долгова // Организованная преступность / Отв. ред.: А. И. Долгова, С. В. Дьяков. — М.: Юрид. лит., 1989. — С. 307.
119
Царегородцев А. М. Ответственность организаторов преступлений: учеб. пособ. / А. М. Царегородцев. — Омск: Изд-во Ом. ВШМ МВД СССР, 1978. — 72 с.
120
Галимов И. Г Организованная преступность: тенденции, проблемы, решения / И. Г Галимов, Ф. Р. Сундуров. — Казань: ООО «Образцовая типография», 1998. — С. 104–110.
121
Пионтковский А. А. Курс советского уголовного права. Часть общая: в 6 т. / А. А. Пионтковский. — М.: Наука, 1970. — Т. 2: Преступление. — С. 471.
122
Див., наприклад: Советское уголовное право. Общая часть / Под ред. Н. А. Беляева, М. И. Ковалева. — М., 1977. — С. 277; Тельнов П. Ф. Ответственность за соучастие в преступлении / П. Ф. Тельнов. — М.: Юрид. лит., 1974. — С. 87; Уголовное право. Общая часть / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой, Ю. М. Ткачевского, Г. Н. Борзенкова. — М.: Изд-во МГУ, 1993. — С. 199.
123
Курс советского уголовного права. Часть общая: в 5 т / Отв. ред.: Н. А. Беляев, М. Д. Шаргородский. — Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1968. — Т 1. — С. 615.
124
Царегородцев А. М. Ответственность организаторов преступлений: учеб. пособ. / А. М. Царегородцев. — Омск: Изд-во Ом. ВШМ МВД СССР, 1978. — С. 27.
125
Ковалев М. И. Соучастие в преступлении: монография / М. И. Ковалев. — Екатеринбург: Изд-во УрГЮА, 1999. — С. 175.