Отже, можна зазначити, що, виходячи із законодавчого закріплення положень інституту співучасті у ст. 28 КК України, слід виокремлювати за суб’єктивним критерієм (ступінь взаємозв’язку спільно діючих осіб) такі форми співучасті: 1) співучасть без попередньої змови і 2) співучасть за попередньою змовою.
2.3. Співвиконавство як проста форма співучасті
Проблеми кваліфікації спільної злочинної діяльності декількох осіб завжди викликали і викликають значні труднощі на практиці і в теорії. Багато в чому це пояснюється складністю такого феномена, як спільна злочинна діяльність, різноманіттям форм її прояву. Однак не останню роль тут відіграє і нестабільність судової практики, протиріччя її в деяких випадках положенням теорії співучасті, а також невідповідність теоретичних положень потребам протидії злочинності. Усунення цих суб’єктивних причин, безумовно, сприяло б зменшенню труднощів при кваліфікації співучасті, а отже, й покладенням кримінальної відповідальності на співучасників злочину.
Якщо класифікація форм і видів співучасті має на меті показати типові особливості спільної діяльності осіб у вчиненні умисного злочину, то визначення видів співучасників — це встановлення індивідуальної ролі кожного з них при його підготовці і вчиненні.
Відповідно до ст. 27 КК України співучасниками злочину поряд з виконавцем визнаються організатор, підбурювач і пособник. Чинне законодавство, як і колишнє, класифікує співучасників за характером виконуваних ними дій.
Саме особливості діяльності кожного з винних у ході вчинення злочину дозволяють дати точну юридичну оцінку кожній фігурі у співучасті, а в подальшому правильно вирішити питання кримінальної відповідальності у ході провадження по конкретній кримінальній справі[166].
Відповідно до закону про кримінальну відповідальність (ст. 68 КК України) при призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями ст. ст 65–67 Кримінального кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись положеннями ст. ст 65–67 КК України, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину. За характером участі в теорії кримінального права серед співучасників виокремлюють організаторів та інших учасників, головних і другорядних учасників, активних і рядових учасників злочину[167]. Судова практика виокремлює так само ініціатора злочину.
Визначаючи види співучасників й описуючи їх функції, законодавець зафіксував важливе для правозастосовчої практики положення про те, що ролі, які виконуються різними співучасниками, не можуть бути однаковими. При цьому в теорії пропонуються різні трактування головних і другорядних співучасників.
Суб’єктивна концепція обґрунтовує розмежування співучасників на розбіжність умислу й намірів: головним винуватцем слід вважати особу, яка переслідувала власні інтереси, а пособником — того, хто лише сприяв реалізації чужого умислу. Прихильники об’єктивної концепції головними винуватцями вважають тих, чиї дії є достатньою і безпосередньою причиною злочинного наслідку, що наступив.
Чинне законодавство про кримінальну відповідальність спеціально не виокремлює головних і другорядних співучасників. Однак вимогою ст. ст. 29 і 68 КК України є встановлення характеру участі особи у вчиненому злочині (тобто тієї ролі, що відігравав співучасник) при призначенні покарання за злочин, вчинений у співучасті. В окремих випадках закон про кримінальну відповідальність вимагає від правозастосовних органів з’ясування ролі, яку відігравав винний: чи був він організатором, підбурювачем, чи активним учасником (наприклад, ст. ст. 255, 257 КК України).
166
Организованная преступность — 3 / Под ред.: А. И. Долгова, С. В. Дьяков. — М.: Криминолог. Ассоц., 1996. — С. 253–291.
167
Галиакбаров Р Р Квалификация многосубъектных преступлений без признаков соучастия / Р Р Галиакбаров. — Хабаровск: Изд-во Хабар. ВШ МВД СССР, 1987. — С. 208–209; Тельнов П. Ф. Ответственность за соучастие в преступлении / П. Ф. Тельнов. — М.: Юрид. лит., 1974. — С. 69.