При цьому увагу доцільно акцентувати на такому: правозастосовні правовідносини не слід змішувати з тими правовідносинами, юридичною формою яких уособлюються застосовувані примусові заходи. Останні не створюються, а лише конкретизуються правозастосовним органом. Існують же вони в межах диспозиційних чи охоронних правовідносин. Це пояснюється тим, що в одних випадках примусові заходи розраховані винятково на відновлення порушеного права учасника раніше виниклих диспозиційних правовідносин (наприклад, лише на відшкодування збитків), в інших — на відновлення порушеного права і на додаткові обтяження (наприклад, на відшкодування збитків і на стягнення штрафної неустойки), у третіх — лише на нові обтяження, що виникають через поведінку, що відхиляється. Саме в разі, якщо примус не зводиться до відновлення порушеного стану, застосування його відбувається в межах охоронних (забезпечувальних) правовідносин, у тому числі кримінально-правових відносин.
Відповідно, або досягається «повернення» учасника вже існуючих диспозиційних правовідносин «на своє місце», виконання ним свого обов’язку перед управомоченою особою саме щодо цих правовідносин, або виникають інші, охоронні правовідносини, у межах яких відповідна особа несе додаткові чи нові обтяження, покладені на неї саме за вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого Особливою частиною КК.
Притягнення особи, яка вчинила таке діяння, до відповідальності відбувається на підставі норм законодавства про кримінальну відповідальність, але у чітко встановленій кримінально-процесуальним законом формі. Початок реалізації пов’язаний з гіпотезою кримінально-правової норми, тобто умовою, за наявності якої застосовується ця норма і формується підстава кримінальної відповідальності за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цією нормою.
Гіпотеза є обов’язковою складовою будь-якої норми, що передбачає кримінальну відповідальність за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України як злочин. Хоча В. І. Борисов зазначає, що структура абсолютної більшості норм Особливої частини, які встановлюють кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, характеризується однорідністю складових елементів — у них чітко визначені диспозиція і санкція[222]. Тобто він не виокремлює гіпотезу у структурі норм Особливої частини КК України.
На думку П. С. Матишевського, статті Особливої частини КК гіпотезу описують не текстуально, контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна. Текстуально ж ці статті описують диспозицію та санкцію[223].
Однак, із такою точкою зору навряд чи можна погодитися, оскільки обставини, що утворюють у кримінальному праві зміст гіпотези, як правило, є вольовою й усвідомленою поведінкою людини (вчинення злочинного діяння, заподіяння шкоди у стані необхідної оборони тощо). Однак у деяких випадках передумовою початку дії кримінально-правових норм визнається неусвідомлена чи неконтрольована поведінка. Наприклад, вчинення суспільного небезпечного діяння у стані неосудності є підставою застосування примусових заходів медичного характеру.
Слід також зазначити, що як передбачені правовою нормою життєві обставини, наявність яких обумовлює можливість початку реалізації кримінальної відповідальності, можуть бути явища природного чи техногенного характеру, у тому числі ті, що не залежать від волі людини. Прикладом цього може бути звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки, можливість якої передбачена ст. 48 КК України. У такому разі передумовою для застосування зазначеної норми є зміна обстановки, що може виразитися як у діях людей, так і в інших обставинах, у тому числі стихійного характеру. Так, якщо після незаконного вилову риби (ст. 249 КК України) настає посуха, у результаті якої водойма висихає і вся риба в ній гине, ця обставина може бути підставою для застосування ст. 48 КК України, тому що вона обумовлює істотне зниження ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину.
Загальною ж для всіх кримінально-правових норм Особливої частини Кримінального кодексу буде гіпотеза, яка міститься в ч. 1 ст. 2 КК України. У цій статті визначається підстава кримінальної відповідальності, тобто умова, за якою починає “працювати” диспозиція конкретної статті Особливої частини КК — вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить у собі всі елементи та ознаки складу злочину, передбаченого конкретною статтею Особливої частини Кримінального кодексу.
222
Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / За заг. ред. М. І. Бажанова. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 41–42.
223
Матишевский П. С. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / П. С. Матишевский. — К.: А.С.К., 2001. — С. 56.