Таким чином, з урахуванням положень ст. 2 КК та усього вищезгаданого можна дійти висновку, що початком реалізації потенційної кримінальної відповідальності визнається час вчинення злочину, тобто момент, з якого діяння особи повністю відповідає ознакам описаної в законі про кримінальну відповідальність дії чи бездіяльності, що є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу конкретного злочину[230], і не тільки тому, що в цей момент виникають кримінально-правові відносини між особою, яка вчинила злочин, потерпілим від злочину і державою, але й тому, що саме на цей момент органи досудового розслідування та суд установлюють наявність всіх ознак складу злочину у вчиненому діянні, рецидиву злочинів та інших обставин, що мають важливе значення для обґрунтованого покладення на особу заходів кримінальної відповідальності, правильної кваліфікації його діянь і справедливого, відповідного закону застосування кримінально-правових засобів впливу.
Реалізація кримінальної відповідальності співучасників злочину не створює додаткових підстав для такої відповідальності, але вирішення цієї проблеми залежить від точок зору на конструкцію співучасті, що сформовані в теорії кримінального права. Перша полягає у визнанні акцесорного (несамостійного) характеру співучасті, інша розглядає співучасть як самостійну форму злочинної діяльності. На наш погляд, зазначені теорії співучасті не дозволяють обґрунтувати відповідальність співучасників, що не виконують об’єктивної сторони складу злочину. У цьому зв’язку уявляється необхідним розробити й обґрунтувати системну теорію співучасті, основні положення якої полягають у такому. Співучасть є системою, що має інтегративні властивості. Це означає, що дії окремого співучасника (навіть виконавця) не можуть заподіяти злочинний наслідок. Злочинний результат заподіює об’єднання співучасників (система співучасті), тому він є загальним для всіх співучасників. Відповідальності за нього підлягають усі співучасники незалежно від тієї ролі, яку кожнен виконував при вчиненні злочину. Отже, і склад злочину за співучасті має бути загальним для всіх співучасників. Адже співучасники і фактично, і юридично вчиняють один злочин.
У свою чергу, загальний склад злочину за співучасті аж ніяк не виключає можливості визначати відповідальність співучасників залежно від характеру і ступеня фактичної участі кожного з них у вчиненні злочину.
Із цим можна погодитися, оскільки не можна поділити на окремі самостійні частини за кількістю співучасників злочинний наслідок, що виникає за співучасті у злочині, тому що злочинний результат, заподіяний системою співучасті, є загальним і неподільним.
Елементами складу злочину є: 1) об’єкт злочину; 2) об’єктивна сторона злочину; 3) суб’єкт злочину; 4) суб’єктивна сторона злочину.
У будь-якому складі злочину повинні бути установлені всі зазначені елементи. Відсутність будь-якого з них означає відсутність складу злочину в цілому. У свою чергу, відсутність складу злочину означає відсутність підстави кримінальної відповідальності. Будь-який склад злочину, передбачений статтею Особливої частини КК, є конкретним. Сукупність елементів конкретного злочину, вчиненого співучасниками, являє собою загальний склад злочину за співучасті. Тим самим ми визнаємо, що співучасть створює особливі підстави кримінальної відповідальності співучасників.
Загальновизнаним у радянській юридичній літературі було положення про те, що об’єктом злочину є суспільні відносини, охоронювані законом. Більшість авторів при визначенні об’єкта злочину використовують категорію інтересу. При цьому одні автори (Б. С. Никифоров, Я. М. Брайнін, Є. О. Фролов, Ю. І. Ляпунов) вважають, що інтерес входить до структури суспільних відносин, інші (М. Й. Коржанський, Є. К. Каіржанов) ототожнюють інтереси і суспільні відносини. А. В. Наумов вважає, що «теорія об’єкта злочину як суспільних відносин, охоронюваних карним законом, не може бути визнана загальною універсальною теорією», і доходить висновку, що «об’єктом злочину слід визнати ті блага (інтереси), на які посягає злочинне діяння і які охороняються кримінальним законом»[231].
Уявляється, що не можна ототожнювати інтереси і суспільні відносини, оскільки вони співвідносяться як частина і ціле, як не можна підмінювати ціле його частиною, необґрунтовано звужуючи тим самим поняття «суспільні відносини».
Свого часу А. А. Піонтковський зараховував до об’єкта злочину суспільні відносини і правові норми. Він, зокрема писав, що об’єктом будь-якого злочину одночасно є й відповідні суспільні відносини, і відповідні правові норми соціалістичної держави, що регулюють ці відносини…[232]. Однак норма саме й існує для захисту суспільних відносин, тому не може вважатися об’єктом злочину. Норма є своєрідним «індикатором», що сигналізує про посягання на суспільні відносини.
230
Пономаренко Ю. А. Чинність і дія кримінального закону в часі: монографія / Ю. А. Пономаренко. — К.: Атіка, 2005. — С. 135.
231
Наумов А. В. Уголовное право. Общ. часть: курс лекций / А. В. Наумов. — М.: БЕК, 1996. — С. 147, 149.
232
Уголовное право. Общая часть; учебник / А. А. Герцензон, М. М. Исаев, А. А. Пионтковский, Б. С. Утевский; науч. ред.: В. Д. Меньшагин. — 4-е изд., перераб. — М.: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1948. — С. 291.