Умисел будь-якого співучасника охоплює й те, що злочин вчиняється за співучасті. Це означає, на нашу думку, що суб’єктивна сторона злочину, вчиненого у співучасті, має свої особливості. Саме тому М. С. Таганцев висунув концепцію загальної винності співучасників, будуючи їх відповідальність на принципово інших підставах, ніж відповідальність особи, яка діє індивідуально[246].
Термін «співвинність» за своїм змістом означає наявність загальної вини у всіх осіб, які беруть участь у вчиненні одного злочину, незалежно від їхньої ролі у такому злочині. Виконавець, організатор, підбурювач і пособник виконують кожен свій склад злочину, але злочин вони вчиняють один, винні в одному злочині і є завдяки цьому співвинуватцями[247].
Заплутаним уявляється питання про співучасть у злочинах із так званою подвійною формою провини.
Насамперед необхідно зазначити, що у складах злочинів із подвійною (змішаною, складною) виною, яка спостерігається у деяких статтях КК, ніякої нової форми вини немає[248]. Тому погляди окремих авторів на існування подвійної (самостійної) форми вини уявляються неправильними[249]. Так, на думку В. А. Нерсесяна, до думки якого автор дослідження приєднується, термін «подвійна форма провини» є небажаним, оскільки виходить, що особа винна двічі і тому більш винна порівняно з особою, винною тільки один раз[250].
Наприклад, ст. 27 КК Російської Федерації передбачається використання терміну «злочин, вчинений із двома формами вини».
Вживання законодавцем у ст. 26 КК України два рази слова «умисно» вказує, що умисел у злочині передбачає тільки умисну співучасть, яка має бути наявною тільки при вчиненні умисного, а не необережного злочину.
Міркування із цього питання зводяться до такого.
Законодавець у цьому випадку юридично поєднує в одному складі два самостійних злочини, один з яких умисний, а інший — необережний, причому обидва можуть існувати самостійно, але у поєднанні один з одним утворюють якісно інший злочин із суб’єктивним специфічним змістом[251]. Іншими словами, подвійна форма вини наявна у тому разі, якщо в межах одного об’єднаного складу злочину одночасно містяться всі ознаки утворюючих його умисного й необережного злочинних діянь[252].
В. В. Лук’янов із цього приводу зазначає, що з погляду формальної логіки комбінована з умислу і необережності, тобто умисна — неумисна вина уявляється зовсім безглуздою, аналогічно теплому холоду чи м’якій тверді. Розсудливій людині важко собі уявити, яким чином умисні дії можуть заподіяти наслідки через необережність[253].
Однак справа полягає в тому, що у складах із двома формами вини в наявності, насамперед, наслідки бажані (умисел), про які забувають, і наслідки, що не охоплювалися умислом особи (необережність). Так, наприклад, ч. 2 ст. 121 КК України передбачає умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження здоров’ю, небезпечного для життя людини (умисел стосовно цих бажаних наслідків), що потягло через необережність смерть потерпілого (необережний наслідок, що не охоплювався умислом особи, — небажаний наслідок).
Таким чином, оскільки необережно заподіювані наслідки не охоплюються навіть умислом виконавця, то й інші співучасники ніяк не можуть нести за них відповідальність. Тому необережно заподіювані наслідки можуть ставитися у вину тільки виконавцю злочину. Співучасники в подібних випадках можуть нести відповідальність лише за ті наслідки, що охоплювалися їхнім умислом.
Наприклад, виконавець несе відповідальність за умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження здоров’ю, небезпечного для життя людини (наслідок, що охоплюється його умислом), що спричинило через необережність смерть потерпілого (наслідок, що не охоплюється його умислом). Співучасники в цьому випадку можуть нести відповідальність лише за наслідки, що охоплюються їх умислом (тяжке тілесне ушкодження здоров’ю, небезпечне для життя потерпілого).
Неважко помітити, що фактично у цьому випадку має місце ексцес виконавця. Отже, за співучасті у злочинах із двома формами вини повинні застосовуватися правила про ексцес виконавця.
Таким чином, сукупність елементів конкретного складу злочину, вчиненого співучасниками, являє собою загальний склад злочину у співучасті. Тим самим ми визнаємо, що співучасть створює особливу підставу кримінальної відповідальності співучасників. Загальний склад злочину, вчиненого за співучасті, аж ніяк не виключає можливості визначати відповідальність співучасників залежно від характеру і ступеня фактичної участі кожного з них у вчиненні злочину.
246
Таганцев Н. С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая: в 2 т / Н. С. Таганцев; сост. и отв. ред.: Н. И. Загородников. — М.: Наука, 1994. — Т. 1. — С. 285, 326–334.
247
Кулагин А.И. К вопросу о квалификации соучастия / А. И. Кулагин // Вестник МГУ Право. — 1971. — № 2. — С. 89.
249
Ширяев В. А. Преступность с двумя формами вины — фикция в уголовном праве России / В. А. Ширяев // Следователь. — М.: Юрист, 1997. — № 6. — С. 10, 12; Вереша Р. В. Проблеми вини в теорії кримінального права: навч. посіб. / В. Р. Вереша. — К.: Атіка, 2005. — 464 с.
250
Нерсесян В. А. Ответственность за преступления, совершенные с двумя формами вины: проблемы и решения / В. А. Нерсесян // Право и политика. — М.: Nota Bene, 2001. — № 8. — С. 84.
251
Рарог А. И. Вина в советском уголовном праве / А. И. Рарог; научн. ред. Б. В. Здравомыслов. — Саратов: Саратов. ун-т, 1987. — С. 161; Уголовное право Российской Федерации. Общая часть. — М., 2000. — С. 180.
252
Куликов А. В. Двойная форма вины: понятие, виды, конструкция составов, квалификация: автореф. дисс. на соискание уч. степ. канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; Уголовно-исполнительное право» / А. В. Куликов. — Свердловск, 1990. — 17 с.
253
Лукьянов В. В. «Двойная вина» — свидетельство отставания юридической науки от требований технического прогресса / В. В. Лукьянов // Государство и право. — 1994. — № 12. — С. 54.