У межах реалізації кримінальної відповідальності виконавця злочину, зазвичай, розглядаються питання про невдале підбурювання. Таке підбурювання є можливим, якщо потенційний виконавець відхиляє пропозицію підбурювача, пособника чи навіть організатора вчинити злочин. Тобто організаційну діяльність, підбурювання й пособництво називають невдалими, якщо вони залишилися безнаслідковими (виконавець або не мав наміру вчинювати злочини, або збирався, але передумав і нічого не вчинив). На виконавця у такому випадку не може бути покладено кримінальну відповідальність, оскільки він не вчинив ніяких суспільно небезпечних і протиправних діянь. Організатор, підбурювач, пособник, на відміну від виконавця, здійснили дії, спрямовані на вчинення злочину або допомогу в його вчиненні.
У розглянутих ситуаціях потенційний виконавець кримінальної відповідальності не несе, а інші співучасники відповідають за готування до злочину, що його бажали вчинити, тобто за ч. 1 ст. 14 КК і відповідною статтею Особливої частини КК, оскільки їхня діяльність із підшуковування співучасників є не що інше, як готування до злочину, прямо зазначене у цій статті КК[286].
3.3. Кримінальна відповідальність при добровільній відмові співучасників
Своє практичне застосування норма закону про кримінальну відповідальність про добровільну відмову знаходить тільки при незакінченому злочині. Саме цим і керувався законодавець, коли розташував цю норму у Розділі III «Злочин, його види та стадії» Загальної частини КК з нормами про замах на злочин і готування до нього.
Крім того, необхідно враховувати, що всі склади злочинів, що передбачені Особливою частиною КК, сконструйовані для виконавця, але значна кількість злочинів вчиняється за співучасті. Так, за даними МВС України[287] кожний десятий злочин загальнокримінальної спрямованості вчиняється групою осіб (2006 р. — 30133; 2007 р. — 27922 злочинів). Як показало дослідження, підрозділами МВС виявлено організованих груп (ОГ) і злочинних організацій (ЗО) у 2006 р. — 466, у 2007 р. — 420, у 2008 р. — 378 та осіб, які вчинили злочини у складі ОГ і ЗО у 2006 р. — 1754, у 2007 р. — 1628, у 2008 р. — 1457. Все це свідчить про актуальність розгляду проблем кримінально-правового регулювання кримінальної відповідальності співучасників вчинення злочину. Але не завжди всі учасники групового суспільно небезпечного посягання реалізовують злочинні наміри, тому законодавець передбачив у КК норму про відмову співучасника від доведення злочину до кінця.
Регулювання питань співучасті у законодавстві про кримінальну відповідальність дозволяє провести чітку межу між спільною злочинною діяльністю і вчиненням антисуспільного діяння однією особою, а також точніше індивідуалізувати відповідальність співучасників залежно від ролі і ступеня участі у вчиненому злочині. Необхідність законодавчого регулювання розглянутого кримінально-правового інституту визначається також тим, що за співучасті у злочині наявні істотні особливості добровільної відмови від доведення посягання до кінця, а також правової оцінки вчиненого. В окремих випадках кваліфікація дій спільників знаходиться повністю залежить від поведінки інших співучасників. Так, на підставі ч. 1 ст. 31 КК України у разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявності умов, передбачених ст. 17 цього Кодексу. У цьому випадку інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за готування до того злочину або за замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець.
Тому правильне вирішення питання про відповідальність за незакінчений злочин або про виключення такої неможливе без з’ясування сутності, природи та умов застосування інституту добровільної відмови від злочину.
Правове значення добровільної відмови полягає, насамперед, у тому, що вона є підставою для непритягнення особи, яка вчинила злочин, до кримінальної відповідальності за попередню злочинну діяльність і розглядається нами як засіб кримінально-правового впливу, оскільки основне призначення добровільної відмови від доведення злочину до кінця полягає у попередженні й припиненні злочинів шляхом стимулювання описаної у ст. 17 поведінки[288]. Це пов’язано з тим, що під час вчинення злочину можуть виникнути нові обставини й мотиви, що протистоять раніше сформованому наміру на вчинення злочину. Під впливом таких факторів в особи може виникати розуміння про необхідність не тільки змінити, але й зовсім припинити розпочату злочинну діяльність. Подібна видозміна й припинення вчинення злочину може мати місце не тільки мимо волі особи, але також і завдяки її волі. І якщо у першому випадку йдеться про незакінчений злочин, то в другому — про добровільну відмову від доведення до злочину кінця.
286
Кузнецов В. В. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій / В. В. Кузнецов, А. В. Савченко, О. Ф. Штанько. — К.: Вид-во «ПАЛИВОДА А. В.», 2006. — С. 132.
287
Стан та структура злочинності в Україні (2006–2007 р.р.) [Електронний ресурс] // Режим доступу на: http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/ article/53966; jsessionid=F347C04AD2443D4D598279CBCF3AAA90.
288
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — 4-е вид., перероб. та доп. — К.: Юридична думка, 2007. — С. 64.